Діалогізм культурних кодів у структурі мистецького твору

С.А. Тоічкіна, Національний технічний університет України «КПІ», Київ

Що таке мистецтво, в чому сенс його присутності в культурі та житті кожної людини — ці питання різнобічно представлені у філософських роздумах як сучасних, так і минулих років. Та вичерпних відповідей на дане коло проблем не надає жодна з епох, бо мистецтво — це не тільки найбільш загадкова по своїй природі діяльність, по прояву «нескінченного, вираженого в скінченому» /Ф. Шеллінг/, але, крім того, ще й найживіша форма реагування людського духу на навколишній світ. І скільки буде тривати культурне буття, стільки ж буде продовжуватись і його художнє зображення в мистецтві, а відповідно, будуть здійснюватися все нові та нові спроби осмислення сенсу мистецьких досвідів.

За ствердженням мислителя семіотичного напрямку У. Еко, мистецтво повинно бути відкритим по відношенню до світу, який вічно перебуває у становленні, в перегляді власних параметрів існування. Відкритий твір — це не ілюстрація по опису дійсності, а відтворення її кодів становлення в своїй структурі. Тобто мистецтво моделює в формі естетичної видимості ще один текст дійсності, свідомо порушуючи при цьому її традиційний образ.

Мистецтво, як естетичне повідомлення,— це «семіотичний анклав», зазначає Еко в своїй роботі «Відсутня структура», де «естетичне повідомлення завжди здійснюється з порушенням норми, і це порушення представляє собою не що інше як розхитування основного коду, котре відбувається на всіх рівнях за єдиним правилом». Такий тип коду У. Еко називає «ідіолектом». Це новий, особливий та неповторний тип повідомлення і його ціннісний сенс модифікується самим художнім твором.

Слід відмітити, що естетичний тип повідомлення відрізняється також нечіткістю та незавершеністю представлення, а відповідно, динамізмом і невичерпністю. Іншими словами, ідіолект тільки проступає на всіх рівнях твору, або ж, як пише У. Еко, він є структурний малюнок твору і може реалізуватися лише в акті комунікації з аудиторією, розкриваючись кожного разу інакше, бо залежить і від сприймаючої позиції реципієнта.

Відкритість та багатозначність художнього твору досягається різними шляхами: перекодуванням «чужих» кодів, їх іронічним руйнуванням та контрабандним введенням в новий контекст. Ці та багато інших прийомів свідомо вибудовують інтерпретаційну природу естетичного повідомлення, а одночасно з цим, стимулюють свободу сприйняття у своїх читачів загальноприйнятих кодів власної дійсності. При подібному трактуванні мистецький твір перетворюється в епістемологічну метафору, бо продукує нове бачення світу.

При зустрічі з художнім твором, стверджує У. Еко в статті «Інновації і повторення. Між естетикою модерну і постмодерну», читач повинен отримати естетичне задоволення від усвідомлення того, як зроблено сам текст, від упізнання знайомих мотивів, від вибудови інтертекстуальних зв’язків між усталеними сенсами свого культурного буття. Власне, про це ж писав і представник структуралістських досліджень Р. Барт, розглядаючи «задоволення від тексту» як задоволення від перервності, мерехтіння.

Як зазначає Р. Барт, художній твір — текст, котрий не є завершена конструкція, а лише певний символічний код, який уводить у контекст культури. Його код — «простір цитацій», діапазон, в якому розміщені різноманітні культурні «голоси», котрі вплітаються в текст: «...код — це перспектива цитацій, міраж, зітканий зі структур...породжені ним одиниці... самі суть не що інше як текстові виходи, відмічені указниками, знаками того, що тут допустимим є відхід в інші області каталогу... це уламки чогось того, що вже було прочитано, бачено, здійснено, пережито...»

Даний текст зраджує ідею лінійності, це — текст багатомірного простору, зітканого з цитат, які відсилають до багатьох культурних джерел, інакше кажучи, до словника культури. В такому розумінні текст звільняється від виразності, як синоніму репрезентації. Тобто, текст, на думку Р. Барта, не є усталений «знак», а процес його зародження, при входженні індивідуального сприйняття у множинний, постійно мінливий простір твору. Твір, таким чином осмислений, постає як відкрита, децентрована структура, яка при кожному сприйнятті створюється знову. Породження будь-якого сенсу відбувається як нескінченна рухливість, воно не піддається однозначному схопленню в образі, залишаючись принципово невизначеним.

Розглядаючи мистецтво через відкритість, невизначеність та незавершеність, нетрадиційна естетика пропонує нам його більш широке та глибоке бачення. По-перше, ці параметри дозволяють визначити мистецтво як естетичний досвід по моделюванню безперервного та багатомірного становлення форм дійсності. А, по-друге, у цій невизначеності, незавершеності стверджується творча активність людини: у процесі сприймання твір доповнюється уявою читача чи глядача. Таким чином, даний напрямок естетики на подвійному рівні утверджує самодостатню сутність мистецтва. Мистецтво — це творення повноти буття та ініціювання креативних можливостей людини.