До питання концепції творчості в українській критиці першої половини ХІХ століття (Львівські художники про себе, глядача і творчий процес)

М. Левицька, Інститут народознавства НАН України, Львів

У сучасному розумінні поняття творчості, що з'явилося на зламі ХІХ &#151, ХХ століть і відноситься до різних сфер діяльності людини (науки, мистецтва, передових технологій тощо), найчастіше вживається у сенсі творчості мистецької. Це поняття є, деякою мірою, двозначним, адже включає як &#171,процес&#187, творення, так і результати цього процесу (як-от мистецькі твори). І якщо ми часто добре знаємо твори того чи іншого митця, то перебіг творчого процесу залишається для нас майже невідомим, особливо щодо мистецтва попередніх епох (до ХІХ століття).

Злам ХVІІІ&#151,ХІХ століть як у європейській, так і в українській культурі позначився численними перетвореннями різних сфер життя, зумовивши значні ідейно-філософські зрушення. Саме поняття творчість (creation) у теорії мистецтва з'явилося наприкінці ХVІІІ століття. До того часу воно вживалося виключно на означення Божественного творіння. Поступово поняття &#171,мистецтво&#187, і &#171,творчість&#187, зблизилися на початку ХІХ століття, коли під впливом ідей Просвітництва та романтизму усталилось переконання, що митець (маляр, скульптор) не лише відтворює вже існуючі форми, а й, керуючись власною уявою, синтезуючи враження, творить новий світ.

Як же у цьому контексті проходив розвиток українського мистецтва, котре до ХІХ століття міцно додержувалося традицій, а творча воля митця обов'язково підпорядковувалась приписам і канонам образотворчої мови своєї епохи? Частково відповідь на це питання дає знайомство із початками української художньої критики, зокрема, висловлюваннями з цього приводу самих митців першої половини ХІХ ст. Звертання до матеріалів тогочасної львівської періодики, насиченої розмаїтими критичними замітками і статтями, може суттєво доповнити картину зародження концепції творчості в українській естетичній думці першої половини ХІХ ст.

Для Львова кінця ХVІІІ століття відкрилися широкі можливості інтеграції у західноєвропейський культурний контекст. Свідченням якісного оновлення мистецького осередку став розпуск у 1780 р. малярського цеху, зініційований самими художниками. Під впливом йозефінських реформ (1772-1790). Львів сприймав нові просвітницькі ідеї, осередком яких став Львівський університет. Мистецьке життя міста на зламі ХVІІІ-ХІХ ст. ще відзначалося деяким консерватизмом, зумовленим його значною залежністю від середовища замовників і меценатів. Очевидно, при переважанні замовлень на церковне малярство і портрет, питання про творчість як вияв свободної волі художника, постати не могло.

Перші паростки нового, що з'явилися у першій половині ХІХ століття, можна прослідкувати за різноманітними подіями мистецького життя міста, відо­браженими у тогочасній періодиці. Саме з невеликих заміток про нові твори художників, про концерти музикантів, про театральні вистави починалася новочасна художня критика. Питання творчого процесу, права митця на свободу творчості загострилося після перших львівських малярських виставок 1837, 1847 років. Причому, це питання актуалізували самі художники. Серед численних критичних матеріалів того часу варто виділити рецензії малярів Щ.Моравського, М.Яблонського, К.Шлегеля, критичні замітки В.Поля та інших, у яких простежувалася зміна самого статусу мистецьких творів, які на виставках здобували &#171,самостійне життя&#187,.

Із 1830-х років галицька періодика (&#171,Gazeta Lwowska&#187,, &#171,Rozmaitosci&#187,, &#171,Czas&#187, та ін.) щораз більше рясніє рецензіями, щоправда досить дилетантського характеру, на твори місцевих малярів. Наприклад, з 1837 р. жоден значний твір малярства преса не оминає увагою, аналізуючи його художні достоїнства у руслі популярної тоді полеміки прихильників та противників академізму. Цікавими зауваженнями відзначається також публікація 1844 р. польського літератора В.Поля, який відзначає принципову зміну становища митця, котрий в нових умовах повинен стати творцем національної культури, носієм нових суспільних ідеалів. У контексті зростання професійної самосвідомості митців та їхнього прагнення до творчої свободи показовим явищем став автопортрет. До власних образів, чи то емоційно загострених, чи внутрішньо самозаглиблених, звертався кожен із тогочасних львівських малярів (автопортрети Я.Машковського, Р.Гадзевича, Я.Про­цінського, М.Яблонського, Я.Тисевича та ін.).

Підсумовуючи, можна сказати, що думки, висловлені львівськими митцями та критиками середини ХІХ століття про їхнє розуміння творчого процесу, стали першою сходинкою для ідейних перетворень мистецтва Галичини зламу ХІХ &#151, ХХ століть, із його домінантою творчої волі художника, втіленою згодом у творах О.Новаківського, М.Сосенка, І.Труша, Я.Пстрака та цілої когорти майстрів.