До питання про світоглядно-філософські умови самовдосконалення

А.К. Бичко, Київський державний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого

В наші дні, коли українська духовна культура змушена за короткий час пройти той шлях до демократизації, який інші країни і народи проходили протягом сторічь, однією з центральних проблем стало завдання особистісного самовдосконалення.

Воно пов’язане в першу чергу з тим, що відбулося значне прискорення соціальних процесів, яке, в свою чергу, потребує нового ставлення до світу, до себе у цьому світі. Адже, як відомо, через кожні 7 років відбувається подвоєння знань, а в інформатиці — навіть через 1,5 — 2 роки. Відповідно до цього за 15 років з’являється так би мовити новий предметний світ, що оточує людину, а за 60 років вона проживає в 4-х таких світах.

Цілком закономірно, що в цьому постійно мінливому світі необхідно і орієнтуватися не на статичність та стабільність, а на вічний рух і пошук. А це, в свою чергу, потребує особистості, здатної до постійних пошуків професійного само­вдосконалення.

Питання це нелегко розв’язати. Адже протягом багатьох сторіч українці звикли виконувати роль слуг чужої волі. Зрештою, вони перетворилися на талановитих тактиків, виконавців, втратили, хоча й не до кінця, свідченням чого є численні виступи проти гнобителів, соціальну активність і, що особливо важливо, стратегічну самостійну орієнтацію.

І все ж становище не безнадійне. Адже варто врахувати те, що з самого початку становлення національної самосвідомості на відміну від великоросів, де домінувало, відповідно до визначення академіка Д. Ліхачова, «хорове» общинне начало, русичі відрізнялися індивідуалізмом, який був нерозривно пов’язаний з активністю, з вічним пошуком.

Варто згадати зауваження М. Костомарова про те, що українці відзначалися завжди толерантністю, а, значить, і відкритістю щодо культур інших народів. Це чітко проілюструвало як українське бароко, яке спиралося на всю людську культуру, починаючи від античності і до елементів просвітницької філософії ХVІІІ ст., так і екзистенційні мотиви в українській літературі кінця ХІХ — початку ХХ ст. (Л. Українка, В. Стефаник, І. Франко, В. Винниченко, М. Підмогильний, О. Турянський, М. Куліш та інші).

І, звичайно, відкритість щодо розмаїття культурно-духовних рефлексій не могла не імпонувати постмодерністському плюралізму, що нерозривно пов’язаний з багатоголоссям сучасного духовного процесу і вимагає постійної спрямованості на самовдосконалення особистості.