Досвід людської особистості

Н.Чужа, гімназія «Консул» № 86, Київ

Становлення людини нового типу, «людини, що долає вузькі кордони національної держави і визнає будь-яке людське створіння сусідом, а не варваром, людини, для якої дім — весь світ» (Э.Фромм «Из плена иллюзий. Душа человека». М.1992—с.368), людини, що досягла гармонійного поєднання власного Я з оточуючим світом — одне з головних завдань сучасної педагогіки.

Виховати духовно багату, цілісну людину неможливо без чітко організованої системи виховання, що базувалася б на надбаннях багатовікового досвіду народу, бо лише осягнувши цінність рідної культури, вона буде здатною відчути красу і багатство будь-якої іншої культури.

Тому повернення до духовних джерел народу, його досвіду, що віками формував погляди на світ, мораль, виробляв критерії людських стосунків, добра та зла, бачив джерело свого натхнення у природі і є тією основою, стрижнем для виховання емоційно багатої, інтелектуальної, високо моральної особистості.

Освіта і виховання покликані розвивати духовні та фізичні якості, закладати досвідні підвалини, що потім зумовлюють зв’язок людини з розмаїттям оточуючого світу.

Видатний французький етнограф ХХ ст. К.Леві-Стросс науково-екс­периментально довів, «що ніякої принципової різниці між структурою мислення людини, що стоїть на нижньому щаблі історичного розвитку і найсучаснішого інтелектуала немає» (В.Т.Бахур. «Это неповторимое “Я”», М., 1986, с.53).

Отже причини різного рівня мислення у людей, що належать до різних епох, соціальних груп тощо, варто шукати в іншому. Безперечно, різниця залежить більшою мірою від культурного спадку, матеріалу, яким оперують люди. Мудре прислів’я говорить: «Вмирає людина — згорає ціла бібліотека». Але спершу свою життєву мудрість, досвід старі люди передають нащадкам. Цей безперервний кругообіг життєвих знань, необхідних у повсякденні, є одним із шляхів передачі досвіду.

«Людина,— писав О.Леонтьєв,— не народжується з історичними здобутками людства. Досягнення розвитку попередніх поколінь втілені не в ній, не в її природних задатках, а у світі, що її оточує,— у величезних творіннях людської культури. Лише присвоюючи ці досягнення у ході свого життя, людина набуває справді людських властивостей і здібностей і високо підносить над усім оточуючим світом».

Освоюючи довкілля, людина формує свій власний досвід. Вона опановує довкілля, щоб задовольнити найрізноманітніші потреби. «Один старий монах сушить в попелі гриби. “Чому ви не скажете, щоб цим займались інші?” “Інший — не я, і я не інший. Іншому не пережити досвіду моїх вчинків. Я повинен сам пережити досвід сушіння грибів”» (Р.Барт. «Фрагменты речи влюбленного», М.,1999 — с.98). Змінюючи світ, вона змінює і себе, беручи «щось з вироблених людством засобів діяльності», засвоює їх, тим самим все більше і більше включаючись у суспільну діяльність (Г.Щедровицкий «Избранные труды», М., 1995 — с.682). Саме досвід визначає ступінь соціальності субєкта, його єдність з усією суспільно-історичною практикою.

&nbsp,