Дитинство та його здатність до моральної свободи В філософії виховання П.Д. Юркевича

С.Кузьміна, Таврійський національний університет ім. В.І.Вернадського, Симферополь

Альфа сучасного педагогічного гуманізму — вимога ставлення до дитини як до повноцінної людини. Втім, «людськість» дитини не очевидна, й з її обгрунтуванням в історії філософсько-педагогічної думки виникали певні труднощі та суперечності.

У чому полягала їхня суть? Як відомо, особливою якістю, що відрізняє людину від тварини, є здатність до моральної свободи — добра, тобто здатність діяти не завжди відповідно до обставин, потягів свого єства, а, коли необхідно, всупереч ним, за повелінням морального закону. Чи володіє дитина такою якістю? На цю проблему звернув увагу П.Юркевич. Критичне осмислення філософсько-педагогічної спадщини європейської цивілізації дозволило йому з’ясувати, що будь-яка теорія виховання базується на фундаментальному постулаті про наявність добра й зла в душі дитини, а також виявити два протилежних засоби його формулювання — в християнсько-платонічній традиції й у Руссо.

Як показує Юркевич, теза Руссо про радикальне добро дитини, якій зло прищеплюється штучно — культурою, взагалі «знімає» необхідність замис­люватись про можливіть моральної діяльності як самоподолання й самовдосконалення в дитячому віці, тому що, за умови правильного виховання, дитина не може зіштовхнутись зі злом у самій собі.

Натомість, на думку Юркевича, християнсько-платонічна теза про метафізичну пошкодженість людської природи й здатність людини до свободи як потенціальну можливість здійснення добра і зла, примушує педагога, що додержується принципу природодоцільності виховання, поставити питання про джерела й форми моральної діяльності дітей. Юркевич у своїй філософії виховання, переосмислюючи педагогічну концепцію Платона, орієнтується на вчення східної патристики про образ Божий в людині. Це допомагає йому визначити так звані «метафізичні початки» (безпосередньо дані якості, що складають центр особистості) в людині, з яких походять імпульси її морального й творчого розвитку. Одним із них є любов, яка, вважає мислитель, ке­рує чуттєвим, розумовим, вольовим становленням дитини, наповнюючи його внутрішнім смислом. Другим «метафізичним центром» особистості, за П.Юр­кевичем, є прагнення свободи дій, що надає зовнішньої форми виявам дитячого єства. З урахуванням цих філософських передумов мислитель простежує закономірності морального розвитку дитини й визначає природні для неї форми моральної діяльності, до яких відносить слухняність, дисципліну, навчання.

На відміну від Руссо, Юркевич не запитує, звідки зло в дитині, щоб усунути його навіть ціною ізоляції від людей. Юркевич запитує, яким чином дитина може робити добро, й завдяки цьому відкриває в ній «основи людяності» та можливості їх зміцнення.