Дизайн-культура як чинник формування часово-просторових структур людського буття

Пригорницька А. А., Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Людське життя пронизане часом, який організує та інтегрує всі його біологічні, психологічні, культурні, соціальні рівні та структури. Але переживання темпоральності буття неоднорідне для людини, суспільства та історії людства: періоди розчинності у потоці життя змінюються періодами часових розломів та ривків. Ситуація сьогодення характеризується напруженням часового культурно-психологічного виміру буття. «Розпад часів» для сучасної людини -- реальність: нестримні техногенні процеси порушують віками відтворювані зв’язки поколінь та надають характеру невизначеності, непередбачуваності як сучасному, так і майбутньому людства. Проективність в цьому сенсі виступає як форма протидії, спроба людини повернути собі відчуття стабільності. Саме вона є структурною одиницею мисленнєвого та діяльнісного процесу людини, що має потенціал розкрити їх «ноосферний» характер, тобто надати їм відповідного масштабу та граничних засад. Якщо у попередні епохи в опануванні часового виміру буття рівною мірою були задіяні проективність, прогнозування та передбачення, то тепер його домінантною формою стала проективність через її безпосередній зв’язок з практикою.

Дизайн, що є найпоширенішою проективною практикою людських перетворень, безпосередньо причетний до хронотопної структури буття і є відповідальним за відродження та утримання гармонійних зв’язків структури «минуле-сучасне-майбутнє». Адже бажання вдосконалення, покращення, гармонізації домірне інтенціям людини, стаючи двигуном дизайн-активності, передбачає впевненість у сучасному та сподівання на майбутнє. Дизайнер -- людина, яка особливо відчуває недосконалість навколишнього, джерело його креативності -- невдоволеність та надія, інтенціональний вектор -- гармонійне співіснування людини, природи й техніки.

Сфера дизайн-культури неоднорідна за ступенем та межами використання темпорального простору буття, а, відповідно, її можна розподілити на статичну, динамічно-процесуальну та віртуальну. Така класифікація є відображанням самого способу існування людської предметності, за допомогою якої людина у власному бутті обживає такі виміри, як простір і час. Рукотворне, безпечне та зручне середовище -- для людини свій, зрозумілий та стабільний світ, що стає оберегом всіх подальших культурних побудов. У традиційних формах свого існування предметність орієнтована на статичність, сталість, не дивлячись на те, що будь-яка річ включена у життєвий цикл, процес: самі ж речі завжди залишаються стабільними утвореннями.

Динамічно-процесуальний рівень дизайн-культури складають ті її форми, які працюють на рівні не речей, а дій, не форм, а процесів, не матерії, а енергії. Зростаюча динаміка оновлення предметного, соціального та культурного середовища людського світу, характерна для постмодернізму, веде до глобальної процесуалізації культури. Як зазначається у монографії авторського колективу представників київської філософської школи «Концептуальні виміри екологічної свідомості», людська діяльність та проектування дедалі частіше мають справу не з окремою річчю, пристроєм або машиною, а зі складними системними комплексами, де погоджуються, як компоненти єдиного цілого, технологічний процес, пов’язаний з функціонуванням людино-машинних систем, локальна природна екосистема (біогеоценоз), куди даний процес має бути впроваджений, і соціокультурне середовище, що приймає нову технологію. Такий спосіб перетворювальної діяльності вимагає комплексного мислення у перспективі часу. Для дизайн-культури це стає основою нових форм взаємин із предметністю, розвитку їх спектрального діапазону, який відображається у формуванні таких понять, як «дизайн-концепція», «дизайн-система», «дизайн-процес». Сучасні тенденції до синтезу всіх засобів виразності, дематеріалізації середовища, розвитку його потенціалу адаптивності, морфологічної гнучкості стають основою нових динамічно-процесуальних форм дизайн-мислення та дизайн-діяльності.

Освоєння людиною нових буттєвих вимірів та розгалуження «медіа-сфери» перетворює сучасну культуру в «екранну культуру». Віртуальні виміри набувають статусу повноцінної реальності, стають невід’ємними складовими глобальних та побутових інформаційних, інтегративних та інтерактивних процесів. Дизайн-культура прилучається до віртуального простору через аудіо-, відео -- та комп’ютерну техніку, яка стає інструментом проектування та втілення цілісного впливу на людську почуттєвість. Дизайнер у такому вимірі постає деміургом, що претендує на керування всією емоційною палітрою людини. Такі процеси демонструють як великі потенції дизайну, так і великі небезпечності перебільшення ним меж власної компетенції та дійсного призначення.