Варіативність — основа розвитку народних традицій

П. Е. Герчанівська, Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини “Україна”, Київ

Під варіативністю розуміється видозмінювання другорядних елементів традицій при зберіганні інваріантів на етнічному (або національному) рівнях. Варіювання традиції — це значно більше, ніж модифікація культурного артефакту. В акті варіювання велике значення має видозмінювання саме сукупності усталених ознак культурної форми, а не її конкретних проявів.

Деякі вчені (Ф. Ратцель, Г. Бокль, Е. Хантингтон, К. Уісслер) намагалися пояснити механізми видозмінювання традицій за допомогою географічного детермінізму. Звичайно, природно-географічні умови грають певну роль в їх формуванні, але досвід показує, що комплекс природних умов був вагомим адаптаційним фактором, в основному, на первісному та архаїчному етапах історичного розвитку людини, в той час як в індустріальному та постіндустріальному суспільствах зростає значення адаптації до соціокультурного середовища.

Ґрунтуючись на основних парадигмах адаптивної теорії (Г. Спенсер, Л. Морган та ін.), варіативність традицій можна розглядати як спосіб пристосування людських спільнот, соціальних груп, а також окремих індивідів до мінливих економічних та соціальних умов життя шляхом зміни стереотипів свідомості та поведінки, форм соціальної організації та регуляції, норм і цінностей, способу життя та картини світу, механізмів трансляції соціального досвіду та ін. Зі зміною умов життя виникають і дають про себе знати нові потреби, в результаті певні традиції втрачають свою ауру і зникають, інші — продовжують своє існування, але у трансформованій формі. Тобто однією із причин варіативності традицій є потреба людей в адаптації до умов соціокультурного середовища.

Розглянемо процес функціонування традицій через призму психологічної теорії, що базується на концепції З. Фрейда щодо ролі несвідомого у сфері потягів та інстинктів. З. Фрейд вважав, що в основі діяльності людини (особливо художньої) лежить бажання отримати насолоду. Перетворюючи енергію своїх потягів, часто несвідомих, у дію, вона звільняється від напруження душевних сил і отримує задоволення. Ґрунтуючись на психоаналізі З. Фрейда, Дж. Мердок зробив висновок: «Культура складається із звичок, а психологія показує, що звички існують, лише поки діють задоволення. Задоволення підсилює звички, зміцнює і відтворює їх, в той час як відсутність задоволення неминуче приводить до їх згасання та зникнення» [1, 52]. Можна провести паралель між цими явищами і процесами функціонування традицій: традиції зберігаються і підтримуються суспільством, поки діють задоволення.

Не можна відкидати також роль у варіативному процесі таких факторів, як людська пам’ять, психологія засвоєння, техніка трансмісійних процесів, що проявляють себе при трансляції людського досвіду. П. Богатирьов називав таку варіативність імпровізацією [2, 393]. Особливо яскраво імпровізаційне начало проявляється у народному мистецтві.

Розвиток варіативного процесу залежить від здатності етносу (нації) до модернізації, а життєвість інноваційного варіанту — від ступеня закріплення його в суспільному менталітеті. Інакше кажучи, інноваційний варіант повинен відповідати соціокультурній специфіці етносу (нації). З накопиченням фонду варіантів певної традиції процес варіювання може перерости в її трансформацію. На відміну від варіювання, трансформація є більш глибинним процесом, що веде до перетворення традицій. Власне кажучи, варіювання та трансформація традицій є складовими творчого процесу в народній культурі.

Підхід до варіантів традицій як прояву їх руху в просторі та часі підводить до питання щодо їхньої динаміки. В динаміці традицій можна визначити декілька фаз: 1) генезис; 2) успадкування; 3) трансформацію; 4) поновлення. На стадії генезису, перш за все, відбувається процес усвідомлення потреби у новаціях та селекція інноваційних варіантів, з яких вибирається оптимальний, що найбільш ідентифікує культурні особливості певного суспільства. Подальшим кроком є інтегрування новацій у соціальну практику і перетворення у норму або стандарт, що задовольняє потреби та інтереси спільноти. Далі починається період функціонування нової норми у соціальній практиці (у вигляді її прямого або варіативного відтворення в культурних артефактах), який поступається місцем їх успадкуванню та перетворенню на традиції. З часом деякі традиції трансформуються, інші, втрачаючи соціальну актуальність, зникають або продовжують зберігати свою значущість як естетичні, історико-культурні цінності.

Відповідно до «теорії взаємодії» (елементи якої містяться в соціології Г. Зиммеля, феноменології Е. Гуссерля та М. Хайдеггера, теорії наслідування Дж. Боулдена, соціальній екології Р. Парка), одним із базових і невід’ємних способів трансляції людського досвіду є передача інформації внаслідок соціокультурної комунікації. Передача інформації здійснюється в самих різних просторово-часових масштабах: від людини до людини, в межах субкультурних груп або національних спільностей, від покоління до покоління, протягом десятиріч або століть. Різними можуть бути також форми комунікації — вербальна або невербальна, але необхідною умовою цього процесу є наявність спільних: 1) каналів передачі інформації; 2) мови; 3) правил здійснення комунікації.

Інформація не передається біологічно, важливими каналами її передачі є навчання та виховання. Завдяки навчанню кожний індивід протягом всього свого життя отримує звички, тобто такий спосіб поведінки, здійснення якого в конкретній ситуації набуває для індивіда характер потреби. З часом деякі з них стають незалежними від індивідуальних носіїв і набувають соціального характеру. В процесі суспільної діяльності, безпосередньої комунікації відбувається узагальнення та відбір найбільш значущого для соціальної групи досвіду, його акумулювання та зберігання в груповій пам’яті, а також неодноразове відтворювання в умовах постійного поновлення соціокультурного життя.

Механізмом акумулювання колективного досвіду стає його стереотипізація, за допомогою якої накопичена інформація концептуалізується в систему загальноприйнятих зразків, стереотипів, що доповнюються певними правилами їхнього оперування. На основі комплексу стереотипів конструюється модель (картина) світу, в межах якої інтегруються процеси сприйняття, накопичення та передання інформації.

Різноманітність форм культурного існування певних соціальних і національних спільнот веде до варіативності системи стереотипів. Крім того, в кожній культурі з часом змінюються форми сприйняття дійсності, що обумовлює трансформацію картини світу. Від ступеня цілісності та стійкості картини світу залежить усталеність та визначеність системи цінностей, вірувань певної культури і, відповідно, ступінь впорядкованості життя соціуму. Стереотипи пронизують культуру на всіх рівнях — локальному, етнічному, національному. Трансформуючись у традицію, вони стають основним регулятором у повсякденному житті народу.

Отже, традиції не слід розцінювати як щось застигле, звернене до минулого. У тісному зв’язку з новаціями вони виконують творчу функцію і складають основу життєдіяльності культури.

Література

1. Антология исследований культуры. Т.1. Интерпретация культуры.— СПб.: Университетская книга, 1997.— 728 с.

2. Богатырев П. Г. Вопросы теории народного искусства.— М.: Искусство, 1971.— 542 с.