Ейдос і факт у психології самосвідомості

В.В. Турбан, Інститут психології ім. Г.С. Костюка АПНУ, Київ

Пізнання явища самосвідомості може набирати форми осмислення та вивчення. Як писав О.Ф. Лосєв, річ може пізнаватись «за ейдосом» і «за фактом». Осмислити явище — означає з’ясувати його відношення до «мислі», збагнути його «ідею». Вивчення — передбачає інші завдання: розкриття конкретних емпіричних проявлень явища. Для психології пізнати ейдос самосвідомості означає збагнути його у філогенетичному контексті. Вивчити — розкрити онтогенез. Соціальна психологія вкай рідко звертається до філогенетичної перспективи. Хоча, як здається,— це хиба галузі. Адже саме явлення соціально-психологічного знання є способом заміщення браку заздалегідної визначеності самосвідомості. Саме у соціальності людина знаходить ті конкретні окраїни, формотворчі риси, які не надані їй як природній істоті. Тож мова про самосвідомість завше ведеться за звернення до певного прикметника (атрибута): ми говоримо про самосвідомість статеву, національну, класову, релігійну, фахову. Про самосвідомість як таку йдеться лише як про можливість, певну здатність, що має проявитися, набравши соціально зумовленої конкретики. Такий імовірнісний характер відношення самосвідомості до соціальності вже неминуче породжує феноменальну мінливість, багатоманітність і суперечливість. І тут жодне дослідження не може поставити «останньої крапки»; культурний перебіг перетворить її на «кому». Тож звернення до філогенетичних аспектів самосвідомості завжди матиме місце і завжди залишатиметься актуальним.

Онтогенетичний погляд на проблему передбачає розгляд самосвідомості у якості певного (послуговуючись термінологією Й. Фіхте) «страждального», що формується «визначальним» — соціальним середовищем: родиною, освітою, культурними цінностями, поведінковими заохоченнями та засторогами (бігевіоріальний контекст) тощо. Так мова про самосвідомість стає мовою про «формування самосвідомості». Відтак проблема становлення як такого фактично знімається. Адже становлення — це, передусім, розгортання певної потенції. Але потенційність самосвідомості — це, далебі, terra incognito. Тож особистості (що, начебто, і мала б виступати носієм щонайможливіших проявів самосвідомості) присвячується вельми скромна увага. Роль особистості фактично зводиться до сприйняття та реагування на соціальні виклики. Так у соціально-психологічному дискурсі з’являються приховані педагогічні конотації. І становлення, (здавалося б, цілком особистісна справа) стає функцією суспільства, що пропонує взірці та способи їхнього досягнення. У цьому контексті ми помічаємо, що проблема самосвідомості набуває етичного звучання, адже за Т. Адорно центральна проблема етики — це відношення індивіда до загальних соціальних норм. Так упрозорюється багатоаспектність розгляду феноменології самосвідомості, її вихід на найфундаментальніші проблеми суспільного буття.