Енвайронмент: міфологічний синтез арт-простору

Орлова Т.І., Київський державний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого

Поняття «enviroment» -- простір, котрий щось оточує, у сучасній науці відносять переважно до середовища перебування людини. Взаємодія людини з навколишнім світом -- одна з вихідних детермінант її буття -- з самого початку містила всі основні компоненти її духовної та практичної діяльності. Відношення до середовища та взаємодія з ним включали не тільки прагматичну, діяльнісно-перетворюючу функцію, але й аксіологічну, емоційну, навіть естетичну складову, підпорядковувалося світоглядним та ментальним уявленням, і, отже, змінювалось протягом історії.

Чи не найщільнішим цей взаємозв’язок був в архаїчні часи, на етапі міфологічного мислення. Адже визначальною рисою міфологічної свідомості є непротиставлення людини і природи, нечіткість розмежування об’єкта і суб’єкта, духовного і реального, простору і часу, дифузність їх взаємодії. Синхронічні, діахронічні, топологічні аспекти буття у міфологічній свідомості майже суміщені. Результатом такого нерозрізняння був тотальний антропоцентризм, що розповсюджувався на життєвий простір як особистості, так і родоплемінної спільноти. Висока ступінь семіотизації речей відносилась і до життєвого простору, якості котрого корелювалися з характеристиками родової свідомості. Людина не виокремлювала себе від середовища, а розчинялася у ньому як у ритуальному просторі.

Дещо з язичницького світовідношення збереглося у храмовому богослужінні християнства, особливо православ’я, не відділеного від міфологічної свідомості історичним етапом античної філософської рефлексії. За часів Київської Русі вірні підчас богослужіння через обряд та вплив сакрального мистецтва включалися у певний літургійний континуум, активну взаємодію з середовищем. Але при виокремленні сфери ідеального, поступовому розділенні духовного та реального, досягнення середовищного синтезу утруднюється. Суб’єкт та об’єкт сприйняття залишаються розділеними.

У подальшому, у світі картезіанських уявлень, тенденція до раціоналізації, наукової об’єктивізації категорій буття, простору та часу подалі відокремила їх від суб’єкта. Навіть при створенні архітектурного середовища, компонуванні ландшафтів суб’єкт враховувався лише як споглядач, а твір сприймався ним з певної психологічної дистанції. Оточуючий простір, який навіть задовольняє естетичні вимоги, оцінювався перш за все як функціональний.

Лише у ХХ столітті відношення до простору, що оточує людину, як до середовища її реального і духовного буття, оцінка його місця в культурі, зокрема художній, набули нових рис. Релятивістські напрями наукового знання та філософського розмірковування дали імпульс поверненню до суб’єкт-об’єктного синтезу, перегляду розуміння простору як нейтральної об’єктивності. Постмодерністська рефлексія на постметафізичне мислення зафіксувала відмову від класичної презумпції суб’єкт-об’єктного бінарізму, необхідність деструкції понять «суб’єкт» і «об’єкт» в їх класичному трактуванні і висунула на їх місце процесуальність суб’єкт-об’єктних відношень.

У сучасній методології науки є вже безспірним, що необхідність виразити принципово новий пізнавальний зміст може породжувати потребу в інших типах предметів-посередників, фізичні властивості котрих були б більш адекватними вирішенню завдань, що виникають. Ці посередники створюють можливість вислову нових сенсів, виявлення таких сторін об’єктивного світу, які було б важко схопити та виразити за посередництвом традиційних засобів. Відкриття нових типів медіаторів знаменує, як правило, вихід пізнання на інший змістовний рівень. Такий характер мали, наприклад, переходи від мови жестів, безпосередньо зв’язаних з предметною діяльністю, до усної мови, або від неї до писемності (див.: Лекторский В.А. Субъект, объект, познание.-- М.: Наука, 1980).

Заслуга практичної реалізації нових підходів, пошуку та знахідок нетривіальних систем виразності належить представникам художньої культури. Вельми перспективним тут виявився енвайронмент, через який феномен середовища увійшов до складу арт-простору; різноманітні його форми набули статусу мистецьких творів. Енвайронменти виступають як принципово нові художні об’єкти -- фрагменти простору, що містять у собі предмети чи явища, забезпечують системність їх пред’явлення та функціонування, нарешті, їх буття передбачає присутність людини, що перебуває у цьому середовищі і взаємодіє з ним. Включеність реципієнта в середовище є визначальною ознакою енвайронментів. Вони є принципово новим художнім утворенням, являють собою відкриті арт-проекти, що містять фрагменти перформансів, акцій, різноманітні форми інсталювання предметних або аудо-візуальних об’єктів (кіно-, відео-, фотоматеріали, слайди, вербальні та музичні тексти), а також передбачають активні форми їх опанування глядачем. Енвайронмент створюється за принципом континуальності, кумулює у собі час, простір і рух, дифузує між собою предметність і примарність. Завдяки електронним спецефектам (компоузінгу, можливостям електронних синтезаторів звуку, комп’ютерної графіки тощо) формується багатовимірне середовище, у просторі якого створюються та анімуються будь-які фантоми, довільно перетворюються денотативні значення, образи. Так, внаслідок морфінгу двомірні об’єкти переходять у багатовимірні, у новоствореному залишається попереднє, предмети втрачають непрозорість, досягається ефект проникненості, взаємовкладальності речового світу. Практично необмеженим стає і діапазон коннотацій, сенсів (зокрема, естетичних), що формуються у знакових системах середовищних комплексів. Енвайронментна уява оперує особливою, синтезуючою мовою, знаки і структури котрої мають дещо іншу семантику, завдяки чому вдається «вхопити» недоступні інтелекту змісти і форми буття.

Багатство художніх засобів забезпечує розмаїття способів впливу на реципієнта, провокує його до взаємодії з середовищем. На відміну від традиційних видів мистецтва, в яких домінують окремі види відчуття, енвайронментна композиція передбачає майже всі канали зв’язку людини зі світом. При контакті з твором енвайронменту задіяна вся палітра людської чуттєвості: зір, відчуття дотику, ефекти руху, просторова орієнтація, м’язові та психосоматичні реакції, у сприйняття твору включаються також когнітивні механізми, аксїологічні та прагматичні критерії. На споживача діє найбільша кількість факторів: відстань, маса, об’єм, час, рух, кольор, світло, звук, фактура, структура, впорядкованість або різоморфність композиції. Під їх впливом акумулюються різномодальні значення, отже, дія енвайронменту наближається до синестезичного ефекту, що його мав справляти «художній твір майбутнього», до якого різними шляхами йшли Р.Вагнер, У.Моріс, О.Скрябін, інші митці.

На відміну від образності в попередніх історичних стилях, ейдетика енвайронменту є неопосередкованою, вона нероздільна з простором та предметністю твору, віддзеркалює усю сукупність застосованих у ньому художніх засобів, отже, здатна забезпечити максимальні параметри семантичного синтезу. Нейтральний простір звичних художніх експозицій перетворюється у енвайронменті в активне концептуальне середовище.

Виникнення цього феномена веде до радикальних трансформацій у духовній культурі, стимулює створення «гіпотетичних просторів», побудову в мережі електронних систем аудіовізуальних семантичних полів («можливих світів», «віртуальних реальностей»), вдосконалює інтерактивність споживача. Водночас дієвість матеріальності, предметності енвайронменту демонструє широкі можливості психологічних впливів фактора реальності. У такій якості цей різновид арт-практики корелюється з пошуками в сфері реклами, з експансією видовищності, з формуванням симуляційних систем і становленням «суспільства спектаклю». Під впливом усіх цих процесів посткультура все більше набуває характеру міфологічного ритуального простору; від реальності вона переходить у концентровану гіперреальність, де енергія впливу, здатність діяти на реципієнта подалі збільшуються.