Естетичне: як міфологема і як життя

Гриценко В. С., Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Можливість такого бачення естетичного мотивована новим етапом його теоретичного освоєння -- етапом постмодерну. Про смисли «пост» написано і сказано немало. На сьогодні дослідження постмодернізму існує в широкій типології підходів, кожний з яких має право на життя. Антропно орієнтований, постмодернізм не може не поєднувати відмінне, і задача його наступного осмислення полягає, на нашу думку, в отриманні знань про цю сумісність, Це можливо за єдиної умови -- при аналізі постмодернізму як певної цілісності культурного досвіду, яка виникає та постійно поповнюється з іншої цільності -- з цілісності людини. В постмодерному дискурсі існує й вітчизняна естетика; ним вона вивіряє і кут свого теоретичного пошуку, і оптимальність своєї дидактичної моделі. Саме тут і народжуються колізії, що вимагають і роздумів, і розв’язання.

Сьогодні естетика знаходиться на порозі нового етапу свого розвитку, етапу якісно нового. Він забезпечений конденсацією нових людських смислів, що формують відповідні моделі особистісної самоідентифікації. І якшо нещодавно для самоутвердження естетики їй достатньо було заявити про себе як про метатеорію мистецтва, то тепер це стає знаком її неповноти. Існуюча критика категоріальної структури естетики як застарілої та недієздатної має свій смисл, оскільки є реакцією на відсутність у проблемному полі естетичної науки важливого пласта, без якого вона девальвується. Про що йдеться?

В свій час дослідження естетичного проклало шлях до сутнісного розуміння культури. Сьогодні, в дискурсі постмодернізму, естетична теорія як теорія естетичного остаточно утверджується як спосіб розкриття антропологічних коренів культури. Пов’язано це з тим, що для людини досвід естетичної діяльності є досвідом граничності. Естетичний досвід всепроникний та всеспадкоємний. З цим неможливо не погодитись. Однак розуміння цього, на жаль, не структурує саму естетику, не вносить змін в її внутрішню змістову структуру -- задавши собі дисциплінарну межу, вона ніби сама відособилась від себе. Живучи формою пред’явлення традиційних знань, все сильніше схиляючись до периферії, вона все більше й більше стає вразливою.

Це відбувається тоді, коли саме естетичне знаходиться в тій позиції по відношенню до світу, яка обертає минуле у потенційно майбутнє, володіючи мірою неминущого. Воно ніколи не виражає себе напряму, вибивається зі схем та логічних доказів, воно поповнює наш досвід іншими вимірами часу та простору, йому підвладна таємниця всеєдності буття. В своїй дійсній невичерпуваності естетичне не може бути відкритим за допомогою традиційних аналітичних підходів і вимагає створення нових, точніше, нової естетики -- метаестетики. Цього не минути. Вона вийде за межі предметності досвіду, звичної підпори естетичної думки, перегляне шаблонну категоріальну парадигму, зробивши її домірною безмежним потенціям естетичного, спрямує увагу на побутування естетичної свідомості. При цьому знання про естетичне будуть відкладатися по векторах як іманентності, так і трансцендентності.

З цих позицій свою істотність виявить багато проблем естетики, передусім, проблеми макрорівня. Зокрема, діалектика естетичного як постійна колізія ідеального та реального отримає розширене пояснення, позначене поняттями «міфологема» та «життя.» Ці два рівні входження в естетичне, змістово різні, обумовлені одним -- реалізацією в естетичному руху людини до завершеності. Цей всеоб’єднуючий закон всього живого не тільки дійсний для людського світу, а й виявляється в ньому своєрідно. Знаходячи свою філософську транскрипцію в предметі естетичного, спряженому з поняттями міри, мірки, досконалості, він вводить людське буття у двоїсту систему координат: простору і часу, потенційності й реалізованості. Їхня взаємна кореляція стає витоком як сенсожиттєвої рефлексії, так і суспільної експертизи здійсненості одиничного життя.

Суть життя людського не визначається просторово-часовим розгортанням, його континуальність не співпадає з межами існування і залежить від досягнення людиною повноти своєї сутності, яка, в свою чергу, забезпечується знаходженням кожним в собі мірки людськості. Цю можливість дає естетичне як організуюча всю життєдіяльність здатність відноситись до світу за домінантами вияву суті кожної з його складових -- за їхньою мірою, здатність, що визначає мірку людського як власне людську сутність. Таким чином, саме естетичне робить наше буття процесом постійного пошуку, знаходження та втрат своєї відповідності цій мірці, тобто Життям. Мета самоздійснення, що складає його основу, відтворює естетичну константу світовідношення кожним моментом своєї реалізації.

Створюючи своєрідну тканину перетікання світу у власне людське начало, естетичне не обмежується цими змістовими вузлами: надзвичайно важливим є шлях до них, а надто -- відчуття розриву між потенційним і рівнем його реалізованості. Супроводжуюча цей розрив напруга, складова людського самовідчування, вічний поштовх до подальшого руху, має своїм джерелом інший вимір естетичного -- його міфологему: мільйонно повторену пам’ять входження людини в сутність, що набула характеру постійно діючого внутрішнього стимулу. Вона тиражується багатоманіттям образів досконалості, в яких людина віднаходить свою власну міру. Так в кореляції двох площин свого розгортання естетичне здійснює свою людинотворчу функцію.