Етико-політичний час і простір у міфічному й історичному світоглядах

Бушанський В.В., Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України

Політична етика, вже як сукупність належнісних норм, має такі суто формальні характеристики, як дія у часі та просторі. Ці риси можуть визначатися самими нормами, але, пам’ятаючи положення кантіанства, варто вказати на трансцендентальну визначеність етико-політичних часово-просторових властивостей. Етико-політичний простір і час предметом своїм має не територію поширення і настання та завершення леґітимності, як переважна більшість інших норм; предметом є політична діяльність і її телеологічний вимір. Зв’язок із метафізичним, відношення до завдань, які ставить собі людність, визначає етичність політичної діяльності. Саме метафізичний контекст зумовлює ставлення до чинної моралі, її прийняття, заперечення, ігнорування, творення ієрархії цінностей, визначення способів втілення значущого змісту як і доцільного часу та простору. Етико-політична проблематика, як метафізична проблема, упрозорюється історіософським дискурсом. Наша культура опосередковує два типи тлумачення історичного -- еллінський і юдейський.

Еллінське сприйняття історичного опосередковувалось космологічними уявленнями. Людська історія розглядалася лише як ланка загальноприродної впорядкованості та коловерті. Природний простір тлумачився як метафізичний. Діалектичні вчення елліатів суттєво не похитнули бачення ойкумени в якості усталеності. (Зважаючи на те, що батьківщиною науки про політику є Еллада, чи не слушно припустити сприятливість вчення про впорядкованість всесвіту щодо зародження і становлення політичної думки?) Як показав О.Г.Лосєв у своїй «Античній філософії історії» для елліна архаїчного періоду сприйняття часу було конвергентним діяльності. Час мав виключно суб’єктивний вимір. Природа ж, зважаючи на притаманну їй циклічність, мислилася як позбавлена часовості. За цих умов історія -- це, в першу чергу, сукупність здійсненного, безпосередня політична діяльність. Звісно, що за такого світосприйняття жодних космогонічних завдань перед людиною поставати не могло. Політика містила волюнтаристський стрижень і розгорталась у визначеній і, що найголовніше, доступній ойкумені. Час людського життя -- це діяльність, змірна продуктивності. Діяльність, яка завше розглядається у порівнянні із культурними критеріями. Ця ж порівнюваність панує й у часі суспільно-політичному. Політична актуалізація здатна прискорювати або ж уповільнювати час. І така суб’єктивність, підвладність часу є основою модернізаційних перетворень. Слова Маяковського «Загоним клячу истории» -- це більше, аніж метафора, це активне ставлення до часу. Натомість у проголошеній постсучасності є своєрідне уникання відповідальності за час, відсутність реальних, доступних здійсненню завдань.

У свою чергу, бачення історії як цілеспрямованого, векторного руху (на думку, наприклад, М.О.Бердяєва, П.О.Берлина) є юдейською особливістю, що була прищеплена європейській культурі християнством. Але вагома обставина полягає у тім, що векторність історії - посутнісно аполітичне явище. Месія не потрібен, коли є довіра до кесаря. Месійність постала в юдейській думці тільки в умовах розсіяння. Втрата державності спонукала до вироблення ідеї трансцендентної, потойбічної історії. Та й сам месія мислився єврейством як відтворювач державності, що й обумовило неприйняття християнства. Відновлення держави Ізраїль уможливлювалось секуляризацією культури ашкіназі. Безрелігійність сприяла постанню Ізраїлю. Ця безрелігійність законників новітнього Ізраїлю і спричинила неприйняття державності з боку ортодоксального юдейства. Вдивляючись у потойбіччя, не можна відвойовувати території і розбудовувати владні інститути.

Окреслені два способи бачення історії та її часово-просторових характеристик зумовлюють і відмінності, притаманні політичній етиці. Еллінська думка визначила погляд на політику й етику як на форми «практичної філософії» (Аристотель). Ці дві форми діяльності посутньо пов’язані із комунікацією. Етика та політика визначають і уможливлюють одне одного. Натомість погляд на етику як на трансцендентні норми і на політику як на прояв безглуздя і марноти є джерелом посутньої суперечності. Саме тому становлення науки про політику, як відстороненого предметно-рефлексивного погляду, було пов’язане із розмежуванням з етичною сферою, яка тлумачилась як певна упередженість у здійснені функціональної доцільності. Однак етичні питання завше залишалися у сфері як політичної практики, так і теорії. Ймовірно саме ця нерозривність політики й етики зумовлює неусталеність політичної етики як окремого дискурсу. Зберігаються тенденції як до заперечення політики, виходячи із наголошення на етичних імперативах, так і її тлумачення як посутньо імморалістичної.