Еволюція синкретичності: від міфологічного до надсистемного мислення

Т.І. Орлова, Київський державний універсітет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого

Формування homo sapiens пов’язане з початком осмислення та владнання ним свого існування у світі. Вдосконалення цієї здатності супроводжує увесь процес розвитку людства. Намагання оптимізувати своє буття потребувало розширення знання, його узгодження з дійсністю, постійним пошуком максимальної відповідності уявлень про реальність з нею самою. Історичний шлях до цього має лабіринтоморфний характер: етапи, пріоритети, методи пізнання змінювались, вектор наближення до об’єкту, рух до когерентності з ним набував перетворених форм. Траєкторія пролягає від етапу первинного синкретизму, через локальність конкретно-наукового знання, умоглядну узагальненість абстрактних теорій, через складність «екологічного», холістичного, інкарнованого в дійсність системного мислення до новочасного наближення до синкретизму надсистемної ментальності, відкритої у безкінечність інформаційних мереж.

В період становлення людини розумної процеси духовної та практичної діяльності майже не розділялися, первісний антропоцентризм об’єднував форми духовного відтворення, предметну сферу, навколишній простір. Синкретична цілісність є кумулятивною ознакою міфологічної свідомості. Вона збереглась і на початкових етапах філософії (досократичний період античної думки, вчення стародавнього Сходу), де залишались переплетеними конкретність практичного досвіду і світоглядна орієнтація міфу.

Від Аристотеля починається розділення та аналітична локалізація наук. Розгортання і поглиблення спеціалізації в подальшому призвели до розщеплення знання. Всеохоплюваність узагальнень залишилась лише у світоглядному масштабі філософських систем, але виключно в теоретичній сфері; цілісність ідеального з втіленням не втрачено в релігії (концепція євхаристії); інкарнацію духу в буття образів захистило у собі мистецтво.

Тенденція до спеціалізації, розмежування форм мислення і практичної діяльності, духовного і реального віддзеркалювалась у методологічній теорії. У філософії Ф. Бекона, Т. Гобса, Б. Спінози, французьких матеріалістів набув теоретичного обгрунтування метафізично-механістичний підхід: класифікаційне виокремлення об’єктів дослідження, обмеження простою адитивністю, розділення предметів на окремі частини, інваріантність їх властивостей, зведення розвитку до кількісних змін. Виправданий як історично обумовлена сходинка розвитку знання, цей підхід досить швидко вичерпав себе. Теза, що пізнання може рухатися лише від частин до цілого, отже, принципово не здатне перевершити сумарний підхід, вже у ХVШ ст. була дезавуйована німецькою класичною діалектикою.

Втім, навіть у діалектичній філософії думка про доцільність наближення конфігурацій пізнавальних моделей до реальної складності світу довгий час пригнічувалась намаганнями досягти вищої, порівняно зі зглядністю явищ, універсальної істини. Універсальність, в свою чергу, призводила до редукційності абстрактної моделі. Недостатність такого замкненого на собі, чисто теоретичного пізнання була зафіксована вже у філософіях І. Канта та Д. Юма. У їх вченнях при порівнянні аналітичних та синтетичних суджень відзначається, що істинність перших є умовною, бо забезпечується лише логічними принципами (правильність є відповідністю правилам), тоді як істинність синтетичного висновку встановлюється зверненням до поза логічних, фактичних даних. Юм розглядав синтетичні судження як відображення зв’язку фактів, Кант вносив у них також і зв’язки, котрі вбачаються за посередництвом інтуїції. Необхідність виведення мислення з обмежень теоретичної редукції ставала все очевиднішою.

Необхідність випрацювання засобів розвідки складних об’єктів та зв’язків нового типу, подолання обмеженості однозначного, лінійного детермінізму ставала все очевиднішою.

У ХХ ст. робляться кроки до переборення відокремлення мислення від діяльності і дійсності, починається активний процес «відкриття» мислення у реальності буття. В науковій методології обґрунтовується відмова від теоретичної редукції в пізнанні, філософського есенціалізму. Майже всі епістемології постмодернізму, артикульовані в контексті контркультури концепції «негативної діалектики», доводили необхідність відмови від узагальнених абстрактних побудов, виходу з-під універсальності класичних логічних структур, наближення наукових моделей до реальних характеристик складних, відкритих об’єктів дослідження. У логічній семантиці ХХ ст. розділення фактичної та логічної істин експлікується введенням понять «опису станів» (Р. Карнап) та «моделі» (Дж. Кемені).

Рух до конгруентності (congruents — суміщення при накладанні) — оптимальної відповідності мислення та реальності — починається з 20-х р. ХХ ст. теоріями цілісності: роботами з системного мислення Л. Берталанфі, холізму Я. Сметса, органіцизму А. Вайтгеда та ін. Вихідною базою теорії системного мислення стало вивчення живих організмів як складних, цілісних у складності, рухливих, активно взємодіючих з середовищем систем, аналогічні дані розвідок в екології, розкриття взаємодій способів дослідження і об’єктів релятивістської фізики та культури. Було встановлено, що холістичні характеристики об’єктів присутні і в методологіях дослідження — системності мислення. Показано, що в ситуації органічної цілісності (як і у її ментальному відтворенні) між частинами системи, частинами та системою, самими системами існує непряма функціональна взаємозалежність. Зв’язки виступають як нелінійний причинний ряд руху, як мережа, лабіринт, дисипативна система, де кожний елемент зв’язку є умовою інших і сам зумовлений ними, причина водночас виступає як наслідок і може мислитися як передумова. З 40-х років ХХ ст. системність мислення стала провідним гносеологічним принципом наукового знання.

Сучасний етап розробки проблеми вдосконалення мислення пов’язаний з роботами з теорії «складного мислення», «інкарнаційного пізнання» Ф. Варели, Е. Томпсона, Е. Роша, вперше представленими у 90-х р.ХХст. Запропонована ними теорія також була започаткована як методологія наукового дослідження автопоезису, процесу самобудови біологічних об’єктів, як спосіб моделювання життя як відкритої, самовідновлюваної системи, що взаємодіє із середовищем. Втім концепція швидко піднялась на рівень принципових гносеологічних проблем: розгортаючи далі тенденцію збагачення пізнавального процесу, вона набула міждисциплінарного характеру.

Синтезований, динамічний підхід забезпечується в «інактивованому пізнанні», «складному мисленні» кількома ключовими категоріями-принципами: ситуативністю, інкарнаційністю, інактивованістю. Принцип ситуативності виходить з того, що пізнання є відкритим, вбудованим у більш широкий антропологічний, психологічний, культурний, екологічний контекст. Поза цілісною ситуацією воно нездатне ані адекватно відтворювати саме, ані бути осягненим гносеологічною теорією. Ідея інкарнаційності (втілення) зводиться до нерозривності розуму з об’єктом пізнання, їх максимальної взаємовідповідності та взаємовпливу. Це, по-перше, дозволяє подолати редукцію, якої не можна уникнути при абстрагуванні, по-друге, включає креативну функцію так званої «перетвореної форми». Творча роль останньої полягає у надолуженні елементів, яких бракує, або ланок опосередкувань, заповнюючи лакуни новими відношеннями та формами, вона забезпечує життя реальної системи або гносеологічну функцію теорії. В русі культур реалії заміщуються квазі­суб­станці­ональ­ними феноменами: денотатами, сенсами, визначеннями, предметами; в сучасному «суспільстві театру» — симуляцій­ними артефактами, котрі пропонуються замість відсутніх елементів систем. М. Мама­рдашвілі відзначає позитивне культурно-практичне та гносеологічне значення «перетворених форм»; за Ж-П. Сартром соціокультурні фетиші стають реальною силою, частиною самого історичного руху. Інактивованість пізнання означає, що мислення невідокремлюване від дії, практики, і змінюється в самому процесі цієї взаємодії. Такому пізнанню дослідники дали означення — «розум як рух». Відношення рівнів складних систем нелінійне, може бути як прямим, так і зворотнім. При зворотньому, результати процесу виступають як його умови, вбудовуються у його початок у вигляді переддиспозитивних моделей, програм. За Ніцше, так відбувається вплив майбутнього на сучасне.

Це вже не просто системне, але надсистемне мислення, тип серійного освоєння, цілісно-всеосяжний синкретизм якого включає у себе свідомість і діяльність, індивідуальне і соборне, емерджентне і архетипічне, багатоманітність форм бачення, забезпечених новою технікою.

Хоча концепція складного, відкритого, рухомого мислення не є принципово новою, переваги сучасного етапу цієї теорії є досить помітними. На відміну від стратегій початку ХХст., дозвільна спроможність яких не була забезпечена механізмами рішень, сучасні стратегії мають переваги здійсненності. Труднощі охоплення вельми широкого, практично необмеженого пізнавального поля вдається подолати завдяки залученню операційного арсеналу сучасної науки. Теорія цілісного осягнення увібрала в себе наукові методики системного синтезу, зібрані з 40-х років минулого століття переважно у сфері стратегічних розвідок. В інтердисциплінарний арсенал методик такого мислення увійшли дані кібернетики, методології штучного інтелекту, теорії систем, що самовладнуються, можливості нелінійної, імовірнісної математики та варіаційних методів вирішення задач, асимптотологія, теорії складних адаптивних систем, нові дані когнітивної психології, лінгвістики, тощо.

В ідеї цілісності складного мислення реалізоване адекватне моделювання способу існування культурної епістоми та екзистенції людини ХХ ст. Інтенції такого мислення цілком відповідали стану культури на початковому етапі кроссинтезу: воно синкретичне, здатне активно корелюватися з буттям, відтворювати трансгресію моделей і зв’язків, їх розвиток у взаємодії з середовищем. Втім, стратегічні принципи системності мають набагато ширшу перспективу. В умовах глобальної відкритості синкретизм та системність реалізують тенденцію до перевершення ознак наявності. Це — рух подальшого долання обмежень: перехід від системного мислення, відкритого до інтерзв’язків та дифундуючого з безпосереднім середовищем, до формування надсистемного мислення, що інтеріоризує культуру Третьої хвилі цивілізації постіндустріальних суспільств (за визначенням А.Тоффлера). Відкритість, «вихід за» такого мислення орієнтовані на масштаб відкритості сьогочасного інформаційно-мереживного простору. Відповідаючи безкінечності об’єкта, надсистемне мислення набуває додаткових ступенів свободи, простує до асимптотичних показників, адже модулем форм надсистемного пізнання є нескінченність.