Філософія про кордоцентричну людину

О.Лобач, Полтава

Український тип характеру визначають як «кордоцентричний персоналізм» (О.Кульчицький). Характерною рисою «кордоцентричного персоналізму» є емоційність, яка виявляється у високій оцінці життя почуття, почуттєвому динамізмі, чутливості (В.Липинський), сентиментальності, розчуленості, які призводять до «емоційного мрійництва» (М.Шлемкевич). Експресивність, психічний неспокій і рухливість кордоцентричної вдачі проявляються в артистизмі натури, але, об’єднані з індивідуалізмом та прагненням до свободи, сприяють самоізоляції, конфлікту, або ж прагненню до високої творчості (Д.Чижевський).

Кордоцентричному характерові притаманні почуття «любові до безкінечного й абсолютного», схильність до «почуттєвої близькості», теплоти в міжособис­тісних відносинах (О.Кульчицький). У кордоцентричній свідомості «нелюд», тобто особа, яка втратила «людський образ», асоціюється з людиною, позбавленою вищих почуттів любові, жалю, співчуття, милосердя, приязні (Є.Онацький). Емоційно-почуттєва вдача узгоджується зі схильністю до м’якої споглядальності, само­заглибленості, безпосередньої рефлексії, яка відповідає первинності емоційного переживання (О.Кульчицький, О.Раєвський).

Висока емоційність психологічно зумовлює «естетизм українського народного життя» (М.Костомаров), навіть більше — панестетизм. Прагнення краси, гармонії у всьому (природі, оточуючому світі, власному житті, відносинах із іншими) породжують неповторні зразки високого народного мистецтва, яке виражає цілісний дух народу. Панестетизм виявляється в естетичній емоційній спрямованості, саме естетичні емоції та почуття складають підвалини кордоцентричного характеру (М.Костомаров, М.Шлемкевич). Проте емоційність як автономна форма поєднується з будь-якою особистісною рисою, утворює нову якість, яку важко спрогнозувати (Т.Ковальчук, В.&nbsp,Ященко).

Аналіз філософії з проблеми національного самопізнання, а також психолого-педагогічної літератури з емоційного розвитку особистості дозволив нам схематично зобразити емоційний компонент кордоцентричного характеру і дійти таких висновків (схема 1):

— В основі даної «психоповедінкової інваріанти» (термін В.&nbsp,Храмової) лежить емоційність, яка проявляється в чутливості, емоційно-експресивній виразності й почуттєвому динамізмі (емоційній лабільності).

— Кожна з означених складових емоційності диференціюється на певні властивості: чутливість породжує сентиментальність і ліризм, які можуть призвести до розчуленості, емоційно-експресивна виразність веде до артистизму й завзяття. Останнє є основою пристрасної творчої натури або незалежного козацького характеру. З почуттєвим динамізмом пов’язані мрійництво й гедонізм, наслідком яких є пасивність, прагнення насолоди й задоволень, або вишукана художньо-естетична творчість. Загальним для всіх складових емоційності є те, що вони складають підвалини загальної естетичної спрямованості особистості.

— Невизначеність емоційності в народі гармонізується високим естетизмом: прагненням до гармонії й краси у відносинах з собою, з іншими людьми, природою і Всесвітом, естетичним спогляданням і естетичною творчістю, про яку свідчить розмаїття народної культури і мистецтва.

— Через загальну емоційно-естетичну спрямованість, естетичну діяльність, в тому числі й художню, в етнопедагогіці розвивалися духовно-моральні, розумові й фізичні властивості особистості (М.Стельмахович).

Отже, характерною властивістю кордоцентричної людини є емоційність, яка протягом тисячоліть постійно відтворювалася у прийдешніх поколіннях. Це свідчить не тільки про природу кордоцентричного характеру, зумовленою генетичними, кліматичними, географічними, психологічними, соціокультурними та іншими факторами, але й про існування в українській етнопедагогіці системи ціле­спрямованого емоційного виховання дитини.

У сучасній педагогічній теорії та практиці до емоційності ставляться неоднозначно. З одного боку, закликають до її придушення, що веде до руйнування природи людини, «нищення людяності», «висушування серця». Такий підхід заперечує найголовніші принципи виховання дитини (принципи природвідповідності й народності). З іншого боку, вважають за необхідне збереження й розвиток емоційності, гармонізацію й спрямування емоційного світу, збагачення й поширення емоційного досвіду, формування емоційної культури особистості.

В умовах «безсердечної культури» (Б.Вишеславцев, І.Іл’їн), де панує «мертва логіка», виховним ідеалом стає Людина Розумна, Людина Суспільна, Людина Культурна, яка позбавлена своєї сутності, втрачає або втратила сенс свого життя, бо «загубила щирість і шляхетність серця» (В.Сухомлинський). На межі тисячоліть ми усвідомили цінність Людини Духовної (І.Зязюн), виплеканої у православ’ї. Людина духовна, в першу чергу,— сердечна людина, яка має серце як внутрішній «чудовий орган духу, творчості, пізнання й життя» (І.Іл’їн), серце як центр емоційного життя, бо з «почуттів все починається і ними все завершується» (К.Ушинський).