Фольклор і міфологія слов’ян

Ковальський О.В., Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, Київ

Слов’янська міфологія часів єдності праслов’ян проіснувала до кінця І тисячоліття н.е. Але в міру розмежування слов’ян по Центральній і Східній Європі від Ельби до Дніпра і від південних берегів Балтійського моря до півночі Балканського півострова відбулася диференціація слов’янської міфології і відособлення локальних варіантів, які тривалий час зберігали основні характеристики загальнослов’янської міфології.

На жаль, слов’янські міфологічні тексти не збереглися: релігійно-міфологічна цілісність язичництва була зруйнована під час християнізації слов’ян. Отже, слов’янська міфологія не мала свого Гомера, ані саг та «Едди», як у скандинавів. Не лишилося гімнів, молитов, написів на гробницях, як у єгиптян. Спроби першого упорядкування слов’янської (в тому числі й української) міфології почалися лише в другій половині ХІХ століття (О.М.Афа­насьєв, В.В.Іванов, В.Н.Топоров, О.О.Потебня). Проте систематичного викладу слов’янської міфології немає й досі.

Цілком закономірно виникає питання, звідки брали відомості перші дослідники? Вивчалися народні билини, думи й перекази, загадки, прислів’я, приказки, примовки, словом, все те, що ми називаємо фольклором. Ці первинні форми усної народної творчості черпали свій зміст із сучасних їм язичницьких міфів. Адже на прикладі лише однієї грецької міфології можна переконатися, що в часи синкретичного розвитку культури саме міфологія була джерелом і ґрунтом усього мистецтва. Не становить винятку і слов’янська міфологія, хоча тут відбувається зворотний процес: через народну творчість можна дізнатися про картини життя і уявлення предків.

У народній творчості особливо яскраво виявилися ті її зразки, які пов’язані з культом Сонця. Традиції ці настільки стійкі і міцні, що навіть переважна більшість християнських свят не випадково збігаються з язичницькими. Саме так Різдво стало наступником свята Коляди, а язичницькі образи «Сонця-Божича» та Кози цілком органічно влилися в релігійне свято.

Найулюбленішим і найдобрішим богом у наших пращурів був Дажбог -- син Сварога. Він уособлював Сонце, яке дало людству нове життя. В документально-художньому джерелі «Слово о полку Ігоревім» русичі називають себе Даждь-божими онуками», а в народній творчості збереглися нехитрі пісеньки, що закликали Сонце.

Звичайно, для реконструкції слов’янської міфології фольклорних джерел замало, але використовуючи інші наукові методи, зокрема, порівняльно-історичне зіставлення з іншими індоєвропейськими міфологічними системами, можна відділити архаїчні елементи від пізніших нашарувань, а ще пізніше -- християнських, які помітно трансформували слов’янську міфологію.

Несподіване підтвердження пошуки учених отримали внаслідок появи в 1919 році «Велесової книги», і лише в 1953 році з’явилася перша публікація про знахідки, з яких постали в уяві сучасних людей давно забуті боги пращурів, втілені в слові, обрядовій пісні, казці, билині.

Після знайомства з «Велесовою книгою» зразки народної творчості набули іншого, значно ширшого і глибшого тлумачення; особливо характерна в цьому плані загальна риса для слов’янської міфології фольклору як протиставлення -- день-ніч, добро-зло, сонце-місяць.

Протиставлення, наприклад, священний-мирський означає сферу са­краль­ного, наділену особливою силою, від сфери побутової, позбавленої сили. Отож у народній творчості -- епосі, казках, заговорах, в таких обрядах, як ходіння з козою, юр’ївські і купальські свята, можна відновити не лише міфологічні мотиви, але й встановити зв’язок міфів з обрядами, в яких також реалізовуються ці мотиви. У християнський період останні дещо послабляються за рахунок введення релігійних обрядів та ритуалів, але не зникають. Навпаки, християнство у слов’ян значною мірою засвоїло старий міфологічний словник і прадавні обрядові формули.