Формування соціальної відповідальності та проблема досвіду

Н. Чужа, м. Київ

У період стрімкого науково-технічного розвитку особливо гостро постає питання соціальної відповідальності, під якою розуміється свідоме ставлення до потреб соціальної необхідності та обов’язку. Уже на початку ІІ Світової війни Бертольт Брехт у п’єсі «Життя Галілея» (перша редакція 1938-39 рр.) словами головного героя визначає необхідність соціальної поведінки вченого: «Провалля між вами (вченими) і людством може в один прекрасний день стати настільки великим, що на ваші крики торжества з приводу якого-небудь нового відкриття, вам відповість всезагальний крик жаху» [1, с.777]. Історією не один раз було доведено, що моральна безвідповідальність вчених призводила до трагедій. І зараз, як і 70 років тому досить актуально звучить заклик брехтівського Галілея керуватися в науковій діяльності Гіпократовим принципом «Не зашкодь».

Однак не лише вчений повинен відповідально ставитись до своєї професійної діяльності. Це стосується також і митців, і підприємців. Саме тому 2005 рік у Європі було оголошено роком корпоративної соціальної відповідальності, коли бізнесові кола мали зрозуміти необхідність не лише матеріального збагачення, але й альтруїстичної діяльності, чесності й прозорості своєї справи перед державою і людьми.

Саме на період шкільного навчання доводиться процес соціалізації особистості, коли у неї формується почуття відповідальності перед собою та суспільством. У цей час особливе місце посідає набуття емоційного досвіду людини, який «виражає оцінне ставлення до явищ навколишнього світу, діяльності, людей і характеризується культурою почуттів особистості» [2, с.23]. Завдяки емоціям та почуттям відбувається закріплення отриманих знань у царині людських стосунків, норм поведінки, що перетворюються на особистісно значущі.

На даний момент у психології поширена концепція двох типів відповідальності (психологія каузальної атрибуції Дж. Роттера):

• Інтернальний локус контролю, коли особистість вважає відповідальною за все, що з нею відбувається, саму себе;

• Екстернальний локус контролю, коли людина відповідальність перекладає на інших людей або зовнішні обставини, ситуацію.

Люди інтернального типу більш впевнені в собі, позитивно налаштовані, спокійні. Експериментально доведено, що чим більше індивід вірить у власні сили, тим більше сенсу він знаходить у житті.

Відповідно, людей другого типу можна назвати безвідповідальними, соціально незрілими. Вони відрізняються підвищеною тривожністю, конформністю, менш терпимі до оточуючих, агресивні й менш популярні у суспільстві [3, с. 176-177].

Формування відповідальності відбувається лише за умови забезпечення свободи прийняття рішень відносно самого себе. На жаль, на практиці у сім’ї та школі учні частіше стикаються з гіперопікуванням, що підкріплюється стійким стереотипом про неспроможність дитини до самостійних вчинків. Однак, щоб виховати зрілу особистість необхідно стимулювати потребу в самоактуалізації та самореалізації.

Література

1. Б. Брехт. Стихотворения. Рассказы. Пьесы. — Москва: «Художественная литература», 1972. — 816с.

2. Рудницька О. П. Педагогіка загальна та мистецька: ­Навчальний посібник. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2005. — 360с.

3. Бордовская Н. В., Реан А. А. Педагогика: Учебное пособие. — СПб.: Питер, 2006. — 304с.