Homo Faber чи все ж — Sapiens

В.В. Бушанський, Державна академія статистики обліку та аудиту, Київ

Американський мислитель Дж. Франклін запропонував для позначення людини як представника виду поняття homo faber (людина вміла); К. Маркс назвав таке виз­начення «специфічно американським» і наполягав на застосуванні традицій­ного — homo sapiens. І тут ми маємо суперечку не з приводу слововжитку, а з приводу антропологічних концепцій. У чому специфічні, відмінні риси людини — в умілості, чи розумності? — запитують мислителі. Це вічне питання. І, мабуть, не дарма на фронтоні дельфійського храму було викарбовано відому настанову «Пізнай себе». Але, напевно, й оракул не зміг би підказати як братися за це пізнання: на що звертати увагу — на вмілість чи розумність. Адже як віднайти критерії розумності? Невже за допомогою самого ж розуму? Вимагати від розуму оцінок самого себе — це рівноцінно вимаганню від Бога, аби Він створив камінь, який і сам не зміг би підняти. Натомість критерії вмілості цілком вірогідні, доступні й осяжні. То ж, можливо, Маркс і поквапився, зне­важивши дефініцію Франкліна. До того ж і вся історія культури засвідчує слушність ос­таннього. Адже у суперечці між матеріальною цивілізацією і культурою (посутньо по­в’язаною з цінностями) останнє слово завше залишалось на боці матеріаль­ності — вмілості. Втім, це, мабуть, сталося тому, що розум більше переймався самим собою, а не історією — турбувався «підняттям каменя». То ж і знаходимо ми у традиції, яка йде від Сократа, не тільки апологію розуму, а і його нещадну критику. Та й згадані автори — Франклін і Маркс — вийшли з однієї культурної епохи — європейського раціоналізму. Але суперечливість їхніх поглядів здаватиметься і поготів недивною, якщо пригадати, що епоха ця розпочалась з антиномічних концепцій Р. Декарта і Б. Паскаля. Та й Маркс, мабуть, був нещирим, критикуючи Франклінову дефініцію. Його не могло не жахати те, що, зі «специфічно американською» відвертістю, конкретизовано завуальовану суть марксизму: адже що являє собою обґрунтування визначальності «розвитку продуктивних сил» як не пошанування homo faber’а? І у такій непослідовності Маркса проявилась до певної міри його чесність перед культурою. Адже одна справа засвідчувати, що людина постає в історії передусім «умілою», але зовсім інша, стверджувати, що вона — тільки «уміла». Так суперечка довкола слів стає проблемою розуміння людини. Стає її онтологічним і телеологічним визначенням. Тобто з’ясуванням того, якою людина є, і якою вона може і мусить бути. Останнє ж — це «може і мусить» — залежить цілком від самої людини — це її вибір, формотворча функція її свідомості.

Соціальні студії, зазвичай, не ставлять проблему самосвідомості у такій радикальній антропологічній площині. Однак відома антиномія Е. Фромма «бути чи володіти» — це її проявлення. Вибір гуманітаристики -- на боці «бути». А вибір куль­тури? — і досі на боці матеріальної цивілізації. Тут і вибору бути не може. Не у ньому покликання цивілізації. Її завдання — пропонувати, спокушати, змушувати, тобто у щонайможливіший спосіб знімати обтяжливість вибору. Ґ. Марселю належить праця «Бути і володіти». Можливо саме таке поєднання (наявність частки «і»), а не протиставлення «буття» і «володіння» — шлях подолання суперечності також між «умілістю» і «розумністю» як історично-культурними способами проявлення людини.