Ідея вічної повторюваності та циклічності в неоміфологічній літературі ХХ століття

Стоян С.П., «Центр практичної філософії», Київ

Хорхе Луіс Борхес писав, що він вічно повертається до вічного повернення. Аргентинський письменник цілком міг би висловити цю думку не од першої особи, а приписати її кожному з інших славетних «поверненців», як тих, хто реально існував, так і вигаданих -- містифікація була одним з його улюблених літературних прийомів. Ця думка могла б у вигляді мікроапокріфа поповнити собою «Фрагменти» Геракліта, прозвучати у платонівському «Тимеї», у проповідях Будди, у «Сповіді» св. Августина, нею міг би обмовитися Фрідріх Ніцше -- адже усі ці мудреці, богослови та філософи замислювалися над «міфом про вічне повернення». До цих імен можна ще додати Вергілія та Плотіна, імператора Марка Аврелія та св. Іринея Лугдунського, Петра Успенського та Бертрана Расела -- усіх не перелічити. Але кожен з них тлумачив цей міф по-своєму.

У незавершеній «Поемі початку» Микола Гумільов говорить про лемурійського жерця, який іде до помираючого золотого дракона, «повелителя давніх рас», щоб вивідати у нього про «зародження, перетворення та жахливий кінець світів»,-- жахливий тому, що він, як і сама поема, не має кінця: це вічне повторення світової гри, погана нескінченність.

Пошукам відповіді на це питання присвячено багато праць румунського філософа Мірчи Еліаде. На його думку, «циклічний», безкінечний час страшний не тому, що він «топить у прірві небуття народи, царства та царів», а тому, що це «потоплення», або, користуючись терміном індуїзму, пралая, «розчинення», повторюється нескінченну кількість разів. «Вічне повернення», на думку Еліаде,-- це не «жахлива гіпотеза», яка прирікає Космос та людину на безкінечне перебування «під охороною», а періодичне самооновлення, яке досягається за допомогою духовного контакту з вищою Реальністю.

Різні мислителі роблять з давніх постулатів неоднакові висновки. Фрідріх Ніцше, який вважав, що концепція вічного повернення відкрита саме ним, зовсім невипадково в одному з афоризмів своєї «Веселої науки» сплітає в одне ціле образи павука та місячного сяйва. Павук -- символ творця-деміурга, який випрядає із себе всесвіт, немов павутину, в якій безсилими комахами б’ється усе суще; Місяць -- не тільки володар та вимірювач часу, але й оманливе дзеркало; у ньому дійсність викривляється, барви зникають, біле дивовижним чином не можна відрізнити від чорного -- іншими словами, поняття добра й зла зсуваються, одне видається іншим і навпаки.

Борхес засудив та висміяв не саму цю доктрину, а те, як її сприймав Ніцше: «Він вибрав героїчний спосіб (прийняти свою долю): відкопав жахливу гіпотезу про вічне повернення та спробував перетворити цей жах на підставу для тріумфу. Розшукав найжахливіший образ всесвіту та запропонував людям захоплюватися ним.» [«Письмена Бога», с.188]. Сам Борхес і справді «вічно повертався до міфу про вічне повернення» -- ця тема стала для нього майже не більш вагомою, ніж для Ніцше. Подібно до цього циклічного, замкненого часу, який вічно повертається до своїх витоків, простір у Борхеса також існує як певний незрозумілий центр сили, постійним символом якого є лабіринт, що постає то у вигляді палацу, то бібліотеки, то пустелі -- найулюбленіших місць дії багатьох оповідань письменника. Циклічний час та лабіринт передують історії.

У Дж. Джойса пафос універсальної символізації вічних метафізичних начал у історичному плані також обертається концепцією циклічних повторень. Герой «Уліса» Блум постійно задається питанням про гніт вічної повторюваності речей, про безперервну зміну народжень та смертей, злет та занепад цивілізацій. Характерними є висловлювання про «циркового коня, який кружляє по колу», про те, що «усі шляхи ведуть до Риму».

Певну данину ідеї циклічності та повторень як підтвердження нерухомості віддав і Т. Манн у «Чарівній горі». Тут ця ідея витікає з релятивістських експериментів із часом. Релятивізм часу («час у нашій уяві... розширюється та стискається» [с.254]) доходить до відміни реального часу.

«Міф про вічне повернення» знаходить своє відображення у грандіозній романічній епопеї «Сто років самотності» Г. Г. Маркеса. Циклічність ззовні постає у зв’язку «початку» та «кінця»: Макондо гине через народження дитини із свинячим хвостом -- результат інцесту, який був передречений на початку роману. Циклічність постає і як спатиалізація часу у віщому рукописі «культурного героя» Мелькіадеса, який був розшифрований останнім Буендіа та має вигляд викладення історії Макондо як ланцюга подій, суміщених у часі.

«Коли мине безкінечно великий строк... Всесвіт повинен повторитися. Ти знову народишся із черева, знову твій скелет буде рости, знову ця ж сторінка попаде у ті ж самі руки»,-- пише Х. Л. Борхес у «Вченнях про цикли» [с.183]. Правомірно буде сказати, що використовуючи ідею «міфу про вічне повернення», переказуючи її, письменники ХХ століття стають сучасниками богів тією мірою, якою вони відновлюють у теперішнім первинний час. Їх думки ніби відтворюють обрядові дії, пов’язані з космогонією, основа яких полягає у поверненні індивіда до своїх витоків для можливості оновлення та відродження його існування. І, може, це «повернення до материнського лона» і є тим єдиним вірним засобом, що дозволяє боротися з руйнівною дією часу.