Інтуїція та проблеми творчості

О.В. Левицький, Національна музична академія ім. П.І. Чайковського, Київ

Інтуїція є важливим фактором творчої свідомості. Її структура та форми найбільш повно відповідають цілісній природі художнього образу. Вона має безпосереднє відношення до пізнавального процесу. В межах ідеалістичної філософії ці якості інтуїтивного пізнавального відношення &#171,людина-світ&#187, відповідають тенденціям до &#171,завершеного&#187,, абсолютного відкриття істини. Інтерпретації категорії &#171,інтуїція&#187, в межах естетичних ідеалістичних вчень абсолютизували її чуттєвий зміст. Діалектика чуттєвого та логічного в пізнанні та художньої творчості була відкритою проблемою впродовж усього існування світової філософії. Від Платона і Аристотеля до сучасності методологічні проблеми аналізу інтуїтивного пізнання постійно звертають увагу вчених та митців різних філософських шкіл.

Матеріалістична спрямованість філософії Нового часу &#151, Декарта, Гоббса, Спінози, Лейбніца не ігнорувала в теоретичних системах проблеми інтуїції. Навпаки, визначення інтуїції Декартом як форми мислення було панівним в філософії та естетиці XVII ст., під якою розуміли &#171,віру в хистке свідоцтво чуттів і оманливий розсуд оманливого уявлення&#187,.

Філософи-раціоналісти наділяли інтуїцію якістю критерію істинності. Наприклад, Кант тлумачив існування інтуїції, як наявність чутливості, та визначав її як пасивну здатність сприйняття, яка позбавлена можливості осягати таємниці &#171,речей у собі&#187,.

У XIX ст. виникає інтерес до проблеми інтуїції не тільки в гносеологічному контексті, але і ширше &#151, в онтологічному, естетичному. Ця категорія успішно використовується в наукових системах Шеллінга, Якобі, Гамана, Шлейєр­ма­хера та ін. Паралельно з цим розвиваються також і раціональні системи, зокрема Гегелівська, у яких ставлення до інтуїції різко негативне.

Суспільні історичні умови в середині XIX ст. зумовили якісно нові підходи до розробки цієї проблеми. У цей час дуже гостро спостерігається різке протистояння наукових методів пізнання містичним, раціоналізм замінюється ірраціоналізмом, логічні засади &#151, алогізмом. Першим теоретиком подібної методології був німецький філософ А.Шопенгауер. Його вчення про інтуїтивне знання стало своєрідним переходом від класичних (раціоналістичних) теорій до некласичних (ірраціоналістичних). Подібна методологія перетворилась на нову форму філософствування &#151, так званий естетизм, коли на місце логічних принципів прийшли художні метафори та образи. Ядром його системи є вчення про &#171,волю&#187,, яка є основою всього сущого на землі. Єдиним мето­дом пізнання буття стає по Шопенгаеуру інтуїтивна методологія. Розрізнюючи інтуїтивне та рефлексійне знання, німецький філософ розглядає їх, як анти­поди &#151, весь світ рефлексії ґрунтується на світі інтуїції, як на своїй основі.

У XX ст. проблема інтуїції стає центральною для деяких шкіл захід­но­євро­пейської філософії, які отримали назву інтуїтівизму. Ці системи (А.Бергсон, Б.Кроче та ін.) ґрунтуються на абсолютизації інтуїції, як безпосереднього осягнення світу в творчій діяльності в акті його естетичного сприйняття й оцінки. У роботі &#171,Вступ до метафізики&#187, А.Бергсон визначив інтуїцію як від &#171,інтелектуальної симпатії&#187,, яка допомагає проникнути в сутність предметів та понять самобутність цих об'єктів. Інтуїція є доповненням інтелектуального пізнання, яка активізує особистий потенціал інтелектуальних можливостей митця. Французький філософ трактував інтуїцію як безмежний творчий акт, у процесі якого інтуїція піднімається над інтелектом, подолає його обмеженість і стає виходом до нового знання.

Наприкінці ХХ ст. різні філософи &#151, матеріалісти та ідеалісти &#151, дійшли висновку, що інтуїція не може існувати в повному відриві від дискурсивного, логічного. Тому що дискурсивне передує інтуїтивному, виступає обов'язковою умовою формування та прояву інтуїції у сфері свідомого. Логічне є обов'язковим фактором в механізмі інтуїтивного процесу, а дискурсивне доповнює інтуїцію та оформлює висновки.

Необхідність визнання факту одночасної дискурсивності й інтуїтивності пізнавального процесу &#151, яскраве свідчення його діалектичного характеру. Логічне та інтуїтивне являють собою різні моменти єдиного і протирічного за своїм характером процесу. Логічне містить у собі момент інтуїтивного і навпаки. Інтуїтивне та логічне можна розглядати і як способи пізнання, що мають свої специфічні риси й особливості. Якщо при інтуїтивному пізнанні відбувається виграш у швидкості, тоді висновки, отримані логіко-дискурсивним шляхом, мають більший ступінь надійності.

Логічний метод доказів не може розглядати в якості критерію істинності аксіоматичних і теоретико-вірогідних концепцій. Цей метод дозволяє довести непротирічність теорій, але не гарантує їхньої вірогідності. Критерієм істини може бути лише практика, яка є джерелом, основою та метою пізнання. Таким чином, логічний метод здійснює перевірку непротирічності, отриманої інтуїтивним шляхом, а не доводить його істинності. Це і є свідченням того, що пізнання здійснюється за схемою: від чуттєво-сенситивного до абстрактно-логічного, далі до інтуїтивного і завершується практикою.