Іван Франко про етнологію українців

Г. В. Пітупа, Львівський національний медичний університет ім. Д. Галицького, Бориславське медичне училище

Складовою частиною етнокультури будь якого народу є етнопсихологія. Нині актуальними є роздуми славетного українського письменника, філософа, політика, етнопсихолога Івана Франка, який, з точки зору етнопсихології українського народу, чітко уявляв собі перспективу розвитку нашої країни. Він зазначає, що нам випала честь і відповідальність за майбутнє свого народу: «Ми живемо в час, повний контрастів і суперечностей. Щоправда, були вони завжди, хоч у різні часи різні, проте ніколи не досягали таких розмірів, такого ступеня інтенсивності, як тепер. Це явище нормальне, оскільки ніколи раніше такі широкі верстви народних мас не брали участі у суспільному житті, в тому, що можна б назвати «творенням світу», як зараз. Сучасна історія — це боротьба кожної людської особистості, що прагне, з одного боку, до можливого розширення сфери свого буття і своєї діяльності, свого індивідуального розвитку, а з другого боку, до якомога ширшого та одностайного усуспільнення, об’єднання одиниць з метою зміцнення їх сил в боротьбі за існування. «Якнайширше розвинутий індивідуалізм і якнайтісніша єдність одиниць — такі головні роздуми нашого часу». Мислитель чи не один із перших розкриває важливу проблему етнопсихології про діалектику індивідуальних інтересів з колективними. При цьому пріоритетними у нього виступають індивідуальні потреби.

Не менш специфічно проявляється така етнопсихологічна властивість українців як практичне міркування — доведення про необхідність (бажаність) виконання дії. Франко у праці «Етнографічна енциклопедія на Бойківщину» наводить цікавий приклад практичності бойків: «В жодній галузі не виявляється практичний розум бойків, так як в організації спеціальних торговельних колоній, що прославило наших горян у всьому краї і далеко поза його межами. Вони поширили свою торгівлю також на Румунію, південну Росію, Польщу і створили форму торговельної кооперації, яка досі ще достатньо не досліджена».

При цьому Франко акцентує нашу увагу ще на один з моментів практичності українців. Мова йде про вміння сховатись за чимось при першій необхідності. Реально кожний українець мав, крім хресного імені, багато прозвищ. Великою кузнею свіжих прозвищ була Запорозька Січ. Тут частина людей знаходила захист і можливість заховати від світу свої давні, родові прозвища. Інша частина українців живе своїм життям. І не питайте у них, чого вони хочуть, який їх ідейний підклад. Вони живуть, ось і все.

З точки зору етнопсихолога, Франко не тільки відшукав риси українського народу. Йому боліло, що серед дітей України є і такі, що через свій егоїзм цураються своєї матері-землі: «Наша нація як була, так і є розмежована кордонами в своїм нутрі, розділена суперечностями; величезний процент її синів, вигодувані її хлібом, цураються її, заперечують її існування і залюбки пруться туди, де їх ніхто не просить і не потребує, де з них сміються, де ними погоджують, хоч і користуються їх геростратовими услугами. І коли правда те, що чим більш освічений, усвідомлений і зорганізований народ, тим більш не можна надіятись, що великі історичні кризи зуміє перебути спокійно чи сумирно, без зайвої трати сил і зайвої жорстокості». Дати пояснення такій властивості характеру дуже складно, так як вони укриті у глибинах людських душ і невловимі для жодних спостережень.