Календарно-побутова обрядовість: свято Коляди

Т. В. Котирло, Інститут педагогіки і психології професійної АПН України, Київ

Однією з найдавніших форм духовної культури народу є звичаї та обряди. Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися впродовж багатьох століть і освячені віками.

Звичаї — це повсякденні, усталені правила поведінки, що склалися історично, на основі людських стосунків, у результаті багаторазового здійснення одних і тих же дій та усвідомлення їхньої суспільної значущості.

Обряди — це символічні дійства, приурочені до відзначення найважливіших подій у житті людських гуртів, родин, окремих осіб [3, 117].

Між звичаями і обрядами існує певна різниця. Звичаїв дотримуються щоденно, обряди ж виконуються напередодні чи безпосередньо у дні свят.

Складний і тривалий шлях розвитку пройшли українські календарно-побутові звичаї та обряди. Таку назву вони отримали через зв’язок з календарними циклами (зимою, весною, літом, осінню), від яких безпосередньо залежав побут наших предків.

Кожна пора мала свою важливу дату — кульмінаційну точку, до якої були приурочені народні звичаї та обряди річного календарного кола.

Серед сучасних церковних дат неважко віднайти точку відліку зимового циклу. Нею є день Введення в храм Пресвятої Богородиці, тобто 4 грудня. По всій Україні від Введення починали вивчати колядки, виготовляли «вбрання» для колядників і переряджених.

Коляда — це давнє зимове свято на честь світлих богів літа і тепла. Народ помітив взимку «повертання сонця з зими на літо» і втілив його низкою свят. Вони тривали не один день і звались загальним словом Коляда.

Свято Коляди у давніх українців відбувалося з 24 грудня по 6 січня (за старим стилем), до свята входило обрядове запалювання вогню (пов’язане з народженням нового бога світла Божича; вогонь мав допомогти золотосяйному новонародженому в боротьбі з Марою), посипання зерном (на врожай) в домі сусіда чи родича, обрядове заколювання свині, ходіння з плугом та козою, споживання куті, ряження, пісні (колядки) [2, 142-143].

Обряд колядування. Як відомо, діти і дорослі колядували окремо. Якщо діти починали обходити хати з колядою вже від Свят-вечора, то старші колядники — тільки з наступного дня. Парубочі ватаги колядників ходили з великою «звіздою», дівочі — з ліхтарем, що нагадував місяць. Гурти колядників супроводжували переряджені: «коза», «дід», «баба», «циган» та ін. Підлітки ходили з вертепом; окремо, особливо в західних регіонах України, ходили з колядою і статечні господарі — збирати на церкву. Отже, у різних місцевостях це дійство відбувалося по-різному.

Колядники в Україні завжди сприймалися як «гості здалеку», що приходили до хат з хащів, темряви, добиралися через ріки по хистких містках. Вони несли радісну звістку про всяке благополуччя тим, кого відвідували.

Олекса Воропай у своєму етнографічному нарисі «Звичаї нашого народу» виділяє такі види колядок: дитячі, дівочі, легінські (легені — гуцульські парубки), колядки з хліборобськими, мисливськими, військовими, казково-фантастичними, весільними та біблійно-релігійними мотивами [1].

О. І. Потапенко та В. І. Кузьменко зазначають, що це язичницьке свято було настільки поширене, що служителі культу були змушені підпорядкувати йому свято Різдва.

Література

1. Воропай О. Звичаї нашого народу / Етнографічний нарис.— Харків: Фоліо, 2005.— 508 с.

2. Словник символів культури України.— Київ: Міленіум, 2002.— ст. 142-143.

3. Українське народознавство. Підручник. / За загальною редакцією С. П. Павлюка.— Київ: Знання, 2004.— 570 с.