Кельто-германські паралелі стосовно уявлень про «Смерть» та «Потойбіччя»

Д. О. Король, Національний університет «Києво-Могилянська академія»

Попри всю свою самобутність, кельтська світоглядна традиція перетинається з германо-скандинавською доволі щільно. В мовному ключі підмічено, що запозичення частіше йшли з кельтських мов до германських, проте контакти саме в області культури виявити складніше [Калыгин В. П. Предисловие // Представления о смерти и локализация Иного мира у древних кельтов и германцев.— М.: «Языки славянской культуры», 2002.— С. 11]. Є певні сталі моменти, характерні для кожної з розглядуваних етнокультурних спільнот, які можна вважати за прояв індивідуальних етнопсихологічних установок. Наприклад, нордичний «активний фаталізм», «діалектичне ставлення» до долі й германське же ставлення до релігії чи дружби як до «угоди» — та кельтські моменти порубіжжя «стану «і-і»», «магія межі», постійний чуттєвий дотик до Того світу та інші, виділені братами Різ.

Окреме місце в рамках світоглядної традиції займають уявлення про смерть і Потойбіччя, адже спроба відреконструювати комплексну картину уявлень про Той Світ дозволяє щільніше виявити складники ментальності того чи іншого етнокультурного угрупування.

Спеціфічним явищем, що досі не отримало різнопланового освітлення з боку як матеріальної, так і духовної культури постає феномен КУРГАНУ в північно-західній Європі. Це не просто «будинок похованого» і не просто «брама у Потойбіччя». Це і не зовсім модель Потойбіччя як така.

Як зазначають брати Різи, «і в кельтській, і в скандинавській традиції людина, що сидить на пагорбі, опиняється зазвичай пастухом чи королем (чи тим та іншим водночас)...» [Рис А., Рис Б. Наследие кельтов = Celtic Heritage: Древняя традиция в Ирландии и Уэльсе. / Пер. с англ. Т. Михайловой.— М.: Энигма, 1999.— С. 208]. На кургані сидить еддичний герой Хель­ґі напередодні зустрічі зі своєю надприродною покровителькою. Відносини Хельґі з валькірією ілюструють відомий сюжет запросин до кургану, куди загиблий герой приїздить з Того світу та бенкетує уночі зі своєю вдовою і ділить з нею шлюбне ложе. Таким чином, до сюжету «посмертного бенкету у кургані» долучається й символіарій «Священного шлюбу». І все це — в контексті смерті та Потойбіччя.

З багатьох ірландських переказів відомий Бруйден, якого часто перекладають просто як «ГОСПОДА»: «Зруйнування Господи Да Дерга», «Зруйнування Господи Да Хока» та ін.. Втім, ці «Господи» не просто є гостинними дворами середньовічної Ірландії, незважаючи на омонімію. Це передусім локуси Потойбіччя, які стали моделлю для людських бруйденів-трактирів [Николаева Н. А. Смерть Келтхара, сына Утехара (введение, перевод с ирландского и комментарий). // Атлантика. Записки по исторической поэтике.— М.: Изд-во МГУ, 1999.— Вып. IV.— С. 216].

Як слушно зазначає Т. В. Топорова, «...виділяються певні ознаки подоби у структурі Господи Да Дерга, описуваного як локус іншого світу, і Вальгали, чертогу загиблих у битві вояків. По-перше, і те, й інше житло володіє великою кількістю входів та проникне іззовні... По-друге, в обох приміщеннях знаходиться казан з невичерпною їжею... Виявляється ізоморфізм і в зображенні медіатора між цим та потойбічним світом». Нарешті, як правило, ця Господа стояла на перехресті шляхів, причому так, що дорога входила в один із входів та виходила з іншого. Таке місце відвідували дуже різні істоти природи, часто явно потойбічної (Зруйнування Господи Да Дерґа).

Фактично, курган, як виявляється, не був власне «житлом», а лише «Гостин­ним будинком», де може зупинитися на спочинок мертве військо чи можливо зіграти «весілля мерців» тощо. Таким чином, згадуючи мотив з пісень про Хельґі, варто замислитись, чи не є й скандинавський курган, де стелять ложе наречених, де накрито столи, що чекають на приїзд померлого героя, безпосереднім аналогом кельтського міфоепічного бруйдену?

В германо-скандинавській спадщині лишились згадки про курган як гостинний двір або палац хтонічного володаря, що нагадує примарну могилу. Водночас, як слушно зауважує В. Я. Петрухін, курган у давніх германців, навіть коли мова йде про кенотаф, був «місцем вирушання» мерця у далеку подорож [Петрухин В. Я. К характеристике представлений о загробном мире у скандинавов эпохи викингов (IX-XI вв.) // Советская Этнография.— 1975.— №1.— С. 54]. Зрештою, відома «курганоподібність» самої Вальгали [Березовая Н. В. Исландские поверья об «оживших покойниках» и их связь со скандинавским погребальным культом // Представления о смерти и локализация Иного мира у древних кельтов и германцев.— М.: «Языки славянской культуры», 2002.— С. 246, 251].

Втім, здебільшого у скандинавських джерелах опускається акцент на сакральній вазі такої споруди для Цього світу та Потойбіччя, на можливості за допомогою цього «багатодверного пагорбу» перетинати кордони світів. В кельтів же навпаки — остання теза викристалізувалась в епічний мотив, сягаючи навіть відомого циклу Граалю. Та мотив тотожності із могилою занурено доволі глибоко. Його необхідно відкопувати в текстах ледь не археологічним чином.

Відомий мотив ЖІНОЧИХ ПЕРСОНАЖІВ, ЗГУБНОЇ ВДАЧІ, щільно пов’язаних із Тим світом та достатньо нищівних принаймні для фізичного існування героя у світі Цьому[Король Д. О. Фатальні жіночі персонажі в еддичній міфології // Наукові записки.— К.: Видавничий дім «КМ Academia», 2003.— Т. 22, Ч. 1: Гуманітарні науки.— C. 104-109]. В цьому контексті едичні фюльґюкони нагадують сид-божеств війни ірландської традиції (Бадб, Маха чи Морріґан), що також часто виступали як вісниці (і одна з причин?) смерті («Зруйнування Господи Да Дерґа», «Зруй­ну­ван­ня Господи Да Хока», «Загибель Кухуліна» та ін.) [Михайлова Т. А. Знамения смерти в кельтской эпической и фольклорной традиции // Представления о смерти и локализация Иного мира у древних кельтов и германцев.— М.: «Языки славянской культуры», 2002.— С. 282-290].

Важливим моментом світоглядних перетинів постає фактор уявлень про «відновлення космосу через жертву», пов’язаний відповідним чином із вірою у від­род­ження. Ілюструється він, зокрема, «Сценами терзання» у звіриному стилі як степовому, так і кельтському чи германському тощо.

Північно-європейське мистецтво ранньозалізного віку та доби Вендель, у свою чергу, демонструє нам віру як кельтів, так і германців у важливість смерті, руйнації заради неодмінного продовження життя. Д. С. Раєвський наполягає на визначному значенні образів «звіриного стилю» як втілення Космічного Жертвоприношення — відновлення рівноваги Всесвіту, підтримка його репродуктивних якостей, оновлення через смерть тощо [Раевский Д. С. Модель мира скифской культуры: проблемы мировоззрения ираноязычных народов евразийских степей I тыс. до н. э.— М.: Наука, 1985.— С. 151- 154, 191].

І хоч наскрізний фаталізм справді притаманний саме скандинавській традиції, світоглядний мотив смерті-заради-життя властивий і кельтам. Недарма більшість кельтських «Господ» чекає зруйнування, недарма контакт героя із жінкою-сідою, так само як і з дисою, призводить його до загибелі... Сам Всесвіт скандинавів утворився через жертвоприношення першоістоти, а впорядковувався світ у кельтів та германців через прадавню війну двох божественних множин. Все це мало утверджувати торжество життя [Топорова Т. В. Опыт анализа текста: «Разрушение Дома Да Дерга» и «Прорицание вёльвы» // Arbor Mundi.— 2001.— Вып. 8.— С. 87-95].

Циклічні мотиви Сватання — «Кухоль смерті» — Бенкет — (Битва — ) Смерть (+ — «Кухоль» — Битва — Бенкет) є також наскрізними як у міфах Ірландії, так і Скандинавії. Можна сформулювати подібний цикл як архаїчну модель торжества життя через оновлення, яке дійсниться через смерть. І згаданий нами образ кургану як Потойбічного Гостинного двору на «перехресті світів» є специфічним віддзеркаленням цієї моделі на Північному Заході Європи.