Християнська обрядовість як частина режисури (новозавітні християнські обряди)

М. Кавка, Київський державний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого

Релігійні обряди та притаманні їм особливості синтетичності слід розглядати лише в контексті багатофункціональних організмів видовищ, що переплітаються між собою за найрізноманітнішими критеріями завдяки причинно-наслідковим зв’язкам. У богослужіннях як сучасних видовищних формах простежуються ембріони перших доісторичних видовищних актів — похоронного обряду та мисливської гри. Закономірно, що компоненти названих дійств із часом набувають модерних засобів виразності та змісту, втілюючись у сучасному новозавітному обряді. Адже будь-яке видовище передбачає організовану у часі та просторі публічну демонстрацію соціально значущої поведінки.

Новозавітні християнські обряди, на початку схематичні, мало видовищно виразні, імпровізаційні, формуються у добу занепаду античної видовищної культури, набуваючи театрально-драматичної зафарбованості. Сезонні народні обряди та свята мали в собі містичний зміст, тому християнство їх частково воцерковило, збагативши новим змістом.

(До сучасних християнських обрядів належать таїнства, богослужіння, а також обряди освячення, похорон, панахида, парастас, молебни на усілякі потреби, різного виду процесії та ін. Усього існує сім таїнств: хрещення, миропомазання, причастя, сповідь, шлюб, єлеосвячення, священство. Коріння цих обрядів сягають первісних ініціацій та містерій жерців. Сучасні видовищні акти таїнств відрізняються один від одного за змістом та формою. Спільною в них є ознака одноподійності.)

На особливу увагу заслуговує «таїнство з таїнств» — причастя (євхаристія), оскільки воно є обов’язковою частиною, основою та кульмінацією літургійного видовища, «режисерський» процес творчості якого завершився у 6 ст. н. е. Основою його є «безкровна жертва Христа». Ще з доісторичних часів жертвоприношення як частина культу символізує духовне єднання з Вищим. Християнський культ увібрав у себе універсальну й фунда­ментальну форму життєдіяльності, в рамках якої відбувається орієнтація людини в природному й суспільному космосі. Він прийняв на себе частину тих соціальних завдань (ігрове оформлення життєвого досвіду), які в системі античної культури були покладені на драму. Цикли літургійного року (особливо різдвяний та великопістно-пасхальний) створюють драматургію євангельського сюжету. Завдяки замкненому колу літургійного року, сюжет, маючи початок і кінець, залишається вічним. Композиційні фази цього сюжету і лягли в основу літургійного видовища.

Чин літургії в її сучасному вигляді склався не в апостольську епоху, а через декілька століть; ще пізніше виникли свята, пости, піснеспіви, відповідний одяг тощо. Типи богослужбових обрядів залежать і від традицій національних культур. Наприклад, в центральній Африці літургія звершується під звуки тамтамів, в Ефіопії зберігся ритуальний танець єпископів, сучасна церковна обрядовість західної Європи вже мало нагадує ранньохристиянську, вже не кажучи про відмінність католицької та православної.

Видовищність християнського богослужіння, особливо католицького та право­слав­ного, одразу помітна. Це храмове дійство. Учасники його поділяються на гля­да­чів (парафіян) і виконавців (священнослужителі, паламарі, чтеці, хор), простір — на глядачевий зал (неф) і сцену (вівтар, святилище), дія його пов’язана суворими стру­к­турними закономірностями, проходить в своєму русі класичні композиційні фази (зав’язка, кульмінація, розв’язка). Літургійне видовище має сюжет, здійснюється в діалогічному обміні репліками між священнослужителями і хором, коментується красномовним мізансценуванням, жестами та позами, потребує складного реквізиту, обставлене пишними декораціями, супроводжується урочистою музикою, йому обов’язково притаманна особлива атмосфера.

Видовищне мистецтво літургії при телетрансляції створюється особливими рухами камери: повільними панорамами, наїздами та від’їздами трансфокатора, що зумовлює урочисту атмосферу. Закадровий коментар повинен доповнювати відеоряд, не порушуючи комплексного сприйняття глядача. Видовище літургії стає літургійним видовищним мистецтвом за умов фахового відтворенню. Релігійні обряди завжди тільки урочисті, принципово одноваріантні, тобто виключають імпровізаційну основу. Непередбачений розвиток ритуальної події — катастрофа для офіційних осіб. Фактично єдино можливе видовищне збагачення ритуалу — його зовнішнє постановочне оформлення, тому й легко помітити у цій сфері гіпертрофовану постановочну режисуру.

Єдність літургійного конфлікту має свій вираз у чіткому вирізненні основних дійових осіб, які переживають катастрофічну зміну долі та характеру. Ця фундаментальна умова пов’язана з тими обмеженнями в часі та просторі, які має реальне видовище та властиве йому незворотнє сприйняття (воно рухається тільки вперед, не може зупинитися, повернути назад). Релігійні обряди є постійно живим документом актуального усвідомлення цінності життя індивідуума, перетворюють осіб, причетних до них, на співучасників актуальної події — нині, тут, тепер. Ця особливість унікальна у спектрі інших форм культури: ніякий інший вид культури не передає поведінку та її образ так виразно й наочно, як видовище та видовищне мистецтво.