Конкуренція і «союз» Сакрального і профанного у Середньовічній Європі

О. В. Кіхно, Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України, Київ

Центральна інтрига середньовічної європейської історичної драми — це християнська інтрига. Християнство проголосило водночас, що немає «ні елліна, ні іудея, ні скіфа», і що воно має навчати «всі язици і всі народи». Християнство повинно було не знищити народи, а об’єднати їх, припинити їх ворожнечу і цим надати їм ще більшої самобутності і величі. Християнство повинно було 1) преобразити людину; 2) преобразити людське суспільство на основі свободи і любові; 3) преобразити природу, відмінивши закон смерті. Християнство зіткнулося з уже сформованими народами — перш за все іудеями, еллінами, римлянами і з єдиною наддержавою — Римською імперією. Утворилася єдина греко-римська християнська церква з 3-ма священними мовами богослужіння (іврит, грецька, латина), і три століття Вселенська Церква дистанціювалася від імперії. Ці три століття гонінь на християн, очевидно, були необхідні, окрім іншого, й для того, щоб церква надбала звичку чітко відділяти себе від держави, протиставляти себе їй.

Релігія і держава — дві форми єднання людей, ці дві форми завжди знаходили­ся в певному конфлікті, бо це є об’єднання на духовно-містичних засадах і засадах зем­но­го насильства. І індійські мудреці, і християнські отці Церкви, і В. Соловйов, М. Бердяєв, Д. Андрєєв розвивали ідею цього дуалізму. Релігія — це творчість брахманів — вищої касти, держава — це творчість кшатріїв — касти другої; Церква — це душа, імперія — тіло; Церква — це Царство Боже, Град Небесний, які спів­став­ляються з царством Кесаря і градом земним; держава — це світ Закону, церква — Благодаті; церква (В. Соловйов) — священне, духовне суспільство, держава — політичне суспільство; церква єднає людей в дусі і свободі, держава — в примусі. Саме входження в християнську церкву було справою добровільною до утворення союзу церкви з державою, потім стало справою примусовою і було такою в Європі до 20-го століття.

Римська імперія — це й відчуження між людьми, рабство, суспільні стани, в’зниці і смертна кара, війни і військо. Все це християнство покликало відмінити в цьому світі, вільне братерство повинно замінити примус. В 4-му столітті між церквою і імперією виник союз. Церква стала духовним наставником імперії, а імперія — ніби захисником. Імперія залишилася язичницькою за суттю, в римському світі переважна більшість населення прийшла до християнства за наказом, щирих християн було небагато, і вони не могли швидко змінювати все суспільство. Проблема в тому, що в Римській імперії і згодом у Візантії завдання повного перетворення суспільства і не ставилося. Церква і не повинна тиснути на державу, але істини любові і милосердя, які були в Євангелії, римсько-візантійський світ визнав в теорії, отже церква повинна була безнастанно проповідувати їх, пом’якшувати жорстокість держави. Тим більше, що вороги імперії — германці і слов’яни теж готові були прийняти віру в Христа, християнство мало ще й зброю чудотворення.

Зменшилася розпуста, якою закінчувався світ античний, зникли гладіаторські бої, потроху зникало рабство, але Церква не підкорила імперію євангельському духові, сама стала служницею імперії. Три століття церква була в опозиції до держави, протягом трьох наступних століть вона не підкорила собі духовно державу.

Як відповідь на цю слабкість Церкви виник іслам, який зблизив максимально, спробував злити духовну і світську владу.

Єдине християнство потрапляло в усе більшу залежність від імперії, іслам був відповіддю на цю залежність і на соціальну безініціативність аскетичної східної церкви, на всі компроміси Царства Божого і царства кесаря. Іслам пробував злити два царства, два гради в одне. Візантійський імператор ще більше підкорив східну церкву у наступні віки. Розкол Заходу і Сходу в 11 столітті — це і остаточне оформлення двох поглядів на християнство — римського і грецького, але це і два різні рішення стосовно відносин церкви і держави. На Сході — церква підкорюється державі, а потім і сама візантійська держава підкорюється ісламові. На Заході — церква робить спробу підкорити державу, хоча б для цього довелося і вдатися до сили і стати схожою на державу, папа на певний час підкорює собі імператора і королів заходу, церква реформується, папа стає світським монархом, католицька Європа починає наступ і на Візантію, і на світ ісламу. Рим пропонує об’єднати церкви на основі підкорення Сходу Риму. Новонавернені германські і слов’янські народи теж поділені на дві частини — германці ще не насмілюються думати про свою церкву, вони підкоряються Риму. Західний світ — це світ латинської мови. Але й воєнізована католицька церква не підкорює остаточно імперію, вона сама стає частково подібною до неї. Сама церква озброїлася державним римським духом — чого не було на сході. В 14-му столітті імперія і королі починають свій наступ на владу церкви. Між Римом і Німеччиною, між папою і імператором розквітають італійські міста: Флоренція, Венеція, Генуя; італійська мова, найбільш близька до латини, звільняється від цілковитої влади останньої, Італія переживає Ренесанс. Італійський Ренесанс — це початок Ренесансу європейського — періоду постання новоєвропейських націй. Цей останній період охоплює 14-19 століття.

Отже, загальна схема розвитку середньовічної християнської Європи: 1) єдина християнська церква — боротьба і потім компроміс з імперією; 2) поява ісламу, як релігії злиття світської і духовної влади; 3) розкол церкви — центр переноситься в католицький світ, церква робить спробу панування над державою; 4) реформація як новий компроміс церкви з державою, становлення абсолютизму, пом’якшення церковних форм в протестантських країнах; центр тяжіння Європи тепер довгий час знаходиться у германському світі.