Концепція творчості у філософсько-естетичній спадщині Івана Франка

І.В. Вернудіна, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Вивчаючи теоретико-естетичну думку України на рубежі ХІХ-ХХ століть, не можна обминути постать видатного мислителя, письменника, естетика &#151, Івана Франка, перу якого належить велика кількість концептуальних досліджень з найрізноманітніших філософських, естетико-психологічних питань і який зумів, абстрагуючись від власного творчого досвіду, об'єктивно проаналізувати та пояснити глибинні механізми творчого процесу митця, розгорнувши власну естетичну концепцію творчості.

В естетичному, психологічному та літературно-критичному трактаті &#171,Із секретів поетичної творчості&#187, (1898-1899 рр. ) повною мірою відображені результати наукових пошуків І. Франка у царині філософсько-естетичних знань щодо ролі свідомих та неусвідомлюваних психічних явищ процесу творчості, дії законів асоціації ідей та змислової перцепції, ролі особистості митця у літературній творчості і його психічних особливостей, значення еруптивності та ресорпційної сили для креативної діяльності та багатьох інших важливих чинників. У зв'язку з цим у своїй студії І. Франко вводить цілу низку нових теоретичних понять, не вживаних до нього, яких бракувало на той час естетичній та психологічній науці.

Насамперед, І. Франко відмічає, що враження від оточуючого світу та й усе, що ми знаємо, надходять до мозкових центрів людини за допомогою і посередництвом &#171,змислів&#187, &#151, органів чуття &#151, поза якими ми не маємо іншого способу пізнання. Тож навколишнє середовище постає для людини лише таким, яким його &#171,показують&#187, наші змисли. (Чуттєві ж зворушення, що виникають за допомогою змислового досвіду, накопичувалися у людській пам'яті протягом історичного досвіду багатьох поколінь). Пам'ять, свідомість, чуття, фантазія і воля людини також оперують тим матеріалом, який їм постачають змисли, а поетична творчість, на думку І. Франка, і є результатом діяльності цих чинників, тому логічно, що і в ній змисловий матеріал відіграє головну роль, виступаючи її основою та підгрунтям.

Геніально передбачивши спорідненість поетичної фантазії з фантазіями сну, І. Франко проводить у трактаті науково виважене порівняння цих об'яв, розкриваючи суть &#171,змислової перцепції&#187, &#151, процесу відбирання вражень із зовнішнього світу. Як же, власне, виникають враження? Дослідник зазначає, що відбувається це завдяки певним &#151, механічним чи хімічним &#151, імпульсам, які розбуджують наші нерви, нерви, у свою чергу, проводять їх до мозкових субстанцій, де й постає образ того центру, з якого вийшов даний імпульс. Але, через відповідні властивості мозку людини, цей образ уявляється нашій свідомості у зворотньому вигляді, наче б то у проекції.

Далі І. Франко акцентує увагу на тому, що досвід пізнання, виховання та засвоєння надбань світової культури людства, тобто усе те, що зазнає людина у житті, проходить крізь шар &#171,верхньої свідомості&#187, і, перетворившись на власність &#171,нижньої свідомості&#187,, з часом темніє, осідає, майже забувається, між тим залишаючись у її надрах і комірках назавжди. (&#171,Верхньою&#187, та &#171,нижньою&#187, свідомістю естетик називав те, що сьогодні вважаємо відповідно свідомим та позасвідомим (неусвідомлюваним психічним). Ця остання сфера є невичерпною скарбницею думок та почувань, що залишаються нам у спадщину від проявів зовнішнього світу, і про різномаїття та глибину якої людина часто й сама не знає.

Продовжуючи аналізувати процес художньої творчості, І. Франко виступає за гармонійне поєднання свідомих і неусвідомлюваних психічних процесів, наполягаючи при цьому на домінанті неусвідомлюваних явищ психіки митця у творчому акті. Поети, зауважує дослідник, здатні, за особливих обставин, видобувати ті глибоко заховані скарби ідей і надавати їм зрозумілого для всіх словесного виразу. Але можливим це стає лише тоді, коли хоча б тимчасово зникає шар &#171,верхньої свідомості&#187,. Природно було б припустити, що це можливо у сні чи в тяжкій хворобі, що й робить митець, і йде далі, проводячи аналогію між творчою фантазією та образами сну й галюцинаціями, як і було зазначено вище.

Здатність поетів час від часу піднімати на поверхню свідомості цілі комплекси давніх вражень і споминів, які набувають при цьому якості основного поштовху до творчості &#151, натхнення, І. Франко називає &#171,еруптивністю&#187, &#171,нижньої свідомості&#187,. (Зазначимо, що українському мислителю цілком об'єктивно не вистачало усталеної на той час наукової термінології для визначення окремих, надзвичайно важливих складових творчого процесу, і навіть сьогодні ми не можемо вважати остаточно відпрацьованим у повному обсязі поняттєво-категоріальний апарат теорії творчості. ) Термін &#171,еруптивність&#187, був запозичений ученим з геології і означав здатність до раптового виверження надр, тобто стихійне &#171,звільнення&#187, енергії неусвідомлюваної психічної сфери життя митця. Еруптивність &#171,нижньої свідомості&#187, І. Франко визначав і як основну прикмету художньої обдарованості та поетичної вдачі митця.

Усе вище зазначене й робить доречним сьогодні звернення до теоретичної спадщини Івана Франка, зокрема до його наукових розробок проблеми творчості, як найменш досліджених.