Культура становлення як становлення краси

М. Протас, Інститут проблем сучасного мистецтва АМУ, АІСА, Київ

Кто познал формирующее формы бес­фор­мен­ное, пони­ма­ет, что путь нельзя наз­вать... Спрашивающий о том, о чем нельзя спросить, заходит в тупик. Отвечающий на то, на что нельзя ответить, не обладает внутренним знанием. Тот, кто, не обладая внутренним знанием, ожидает вопро­сов, заводящих в тупик, во внешнем не наблю­дает вселенную, во внутреннем не знает первоначала.

Даосские притчи

Сформульовану тему людство вирішує від початку самоусвідомленого буття: принаймні східні та західні філософські традиції мають багатий досвід тлумачення становлення (духу, життя, культури, краси, мови, добра і зла...)як нескінченного процесу виявлення «сущого» на різних планах і стадіях існування матерії та свідомості. (Побічна мелодія цієї теми у стоїків набуває обґрунтування теодицеї, у неоплатоників звучить як питання автономної етики, де ціле передує часткам, тому питання про «зло» знімається у світлі досконалого буття, «істинно-сущого», і у «Першоосновах теології» Прокла є «становленням сущого», в процесі сходження якого у земні форми душа що причетна собі, має вічну сутність, але енергія її причетна часу — своєрідне підтвердження принципу невизначеності Вернера Гейзенберга. Наголошуючи на добродійних перевагах душі, що мислить розумно і духовно, Плотін в «Еннеадах» пояснює: «любящий умопостигаемую красоту не овладевает ею самой, а только, находясь вблизи ее, наслаждается участием в ней, между тем, как она пребывает в самой себе, и вот почему часто многие любят одну и ту же красоту, притом любят ее во всей ее цельности...»[VI,5; 10]). Одвічний пошук досконалих форм буття, що стають формами часу, не припиняється людством ні на мить, навіть тоді, коли здається — знайдена досконалість і вічність піймана становленням: кристалізація Духу — за Ямвліхом — у земних формах кінцевого (застиглого) часу приречена на поступову смерть. Лише усвідомлення руху невимовної краси трансцендентного, де вона стає єдиною з добром, справедливістю, свободою та іншими чеснотами, дозволяє людині вирватися з обіймів бездуховного каземату індивідуального становлення і, вибудовуючи «внутрішню форму» культури становлення (як «внутрішні стіни Акрополя», за Периклом), торкнутися нескінченного перстами думки і не загубитися в ньому, але розчинитися в екстазах «временения временности» (М. Гайдеґґер). Адже, на думку цього філософа, екзистенційно-онтологічна конструкція цілості присутності базується на часовості, що робить можливим екстатичний нарис буття в мить трансформації часовості в «исходное время» («Временность» не сущее, она не «есть», но «временит» в единстве своих экстазов.... Временность как несобственная временит названное «время». Если таким образом доступное понятливости присутствия «времени» оказывается не исходным, а напротив, возникающим из собственной временности, то по правилу a potiori fit denominatio оправдано именование выявленной сейчас временности как исходного времени» [М. Хайдеггер. Бытие и время]).

На різних історичних етапах інтелектуальна еліта в кінцевих роздумах на означену тему констатує — ідея культури становлення як становлення краси можлива, але людство все ще не готове до втілення її в повноті буття. Еволюція свідомості не встигає за шалено-стрімким розвитком техніки й науки, котрі (за висловом І. Пригожина) стають «раковими пухлинами на тілі культури», так що «калькулююча свідомість» та прагматизм продовжують домінувати, залишаючи на задвірках історії «усвідомлюючу свідомість», що вкорінена в «абстрактній негативності часу» (М. Гайдеґґер) як вічну красу/істину, як можливість здійснення трансцендентної повноти буття. Тому вже котрий десяток років залишається актуальною кинута в Мескирхе в екзистенцію існування думка славетного земляка К. Крейцера: «Страшно на самом деле не то, что мир становится полностью технизированным. Гораздо более жутким является то, что человек не подготовлен к этому изменению мира, что мы еще не способны встретить осмысляюще мысля то, что в сущности лишь начинается в этом веке атома».

Не дивно, що теоретики постмодернізму розчаровані в можливостях втілення абсолютної краси, хоча б як сліду «істини, що вже відлетіла» (А. Бірс). Споглядання в’ялого антагонізму індиферентних сил наштовхнуло на садо-мазохистські пророцтва Ж. Бодріяра, де навіть симулякр насилля в епоху «гіпермодерну» втратив «сакральний мотив архаїчного часу», відчиняючи за імплозивним екраном screen culture привабливість терору в психічному всесвіті кожного сучасника: «Ведь медиа появляются на сцене заранее — еще до того, как начнутся насилие и террор. Это как раз то, что делает терроризм особенно современной формой — намного современней, чем «объективные» причины терроризма... — каже Бодріяр в «Дзеркалі тероризму», додаючи в наступній статті,— тень тысячелетия создает пустую воронку, засасывающую целое столетие... Мы пропускаем все прошлые события через фильтр памяти, не придавая им значения (которые они растеряли с течением времени), но отмывая их. Отмывка — деятельность, присущая концу столетия: грязная история, грязные деньги, развращенная совесть, загаженная планета... Мы проживаем время и историю в, своего рода, после-коматозном состоянии». Втім, важливість для нас ідей Бодріяра міститься в тому, що він діагностує світ «калькулюючих цінностей», котрий, нагадуючи «холодну зірку, навколо маси якої замерзає історія», поглинає культуру і мистецтво сучасності. Українські фахівці натомість зберігають оптимістичні інтенції і, споглядаючи скверну буття, пропонують можливий вихід з кризового стану: «Смысл красоты в том, что она не имеет смысла, не имеет значения. Таинство ее безусловно. Теогония красоты вочеловечена в свободе, освобожденной от свободы, а тем более — от произвола случайных форм бытия, постыдных в своей бездуховности. Только сокровенное, лишенное суетности бытие духа, кажущееся обыденному сознанию толпы только лишением, странностью, лишь мятежный скорбный дух, изнывающий в теснинах пошлого диктата внешней необходимости, дерзает исподволь к нетленному, бессмертному свету абсолютной красоты» (О. Босенко «Реквием по нерожденной красоте»). І в іншому трактаті: «Мне лично не интересно видеть, как умирает время и хладнокровно живописать его агонию. Я не ловлю себя на мысли. Просто пытаюсь запечатлеть иную возможную историю <...> забыться в красоте и не знать как можно иначе» («О другом. Симуляция пространств культуры»).

Отже культура становлення, функціонуючи за стратегією самоорганізації відчинених систем (що колись називалося містичним єднанням — лат. unio mystico), дозволяє обирати саме креативні моделі розвою культури людства, що опрацьовується квантифікованою свідомістю, долаючи стани біфуркації та уникаючи безперспективність імплозивних форм, що лише паразитують на креативних, затягуючи їх у яму гістерезису. Інакше кажучи: «мир истинно-сущего представляет собою как бы длинную цепь жизни, в которой каждая предыдущая форма производит последующую... так, что предыдущая не истощается в последующей и ее не поглощает, и все они отличаются друг от друга, хотя и составляют одно непрерывное целое» (Плотин. Эннеады [V.3; 2]). Зневажання культури становлення унеможливлює досягнення повноти буття, адже тоді людина чи суспільство відмовляють становленню краси, а відповідно: відмовляють часу, заперечують себе і людство, історію та світ у цілому. Відтак кожна людина і кожна епоха вирішують самі давнє запитання: культура становлення як становлення краси — fact or fiction?