Культуротворчі чинники етнокультури українців у творчості Івана Франка

П. Г. Берко, Львівський національний медичний університет ім. Д. Галицького, І. І. Діденко, Бориславське медичне училище

До дійсності, що формує національну психіку, належить її духовний стан — культура. Культура як здійснення релігійних, етичних, соціально-естетичних, політичних цінностей у поглядах, установках і витворах людської спільноти, особливо національної, має подвійне відношення до психіки спільності, що є носієм цієї форми культури. З одного боку, культура — витвір даної спільності, вираз її психіки. З другого боку, оскільки кожен член спільності живе і розвивається в середовищі даної культури, він є також носієм її цінностей. При цьому ніяка культура не може бути в цілому витвором однієї національної спільності. Культура будь-якої нації долає «культурне коло» і, як правило, бере краще в інших народів. Що саме брати, радять освічені люди, інтелігенти — політики, літератори, промисловці, лікарі. Народ повинен прислухатися до їхньої думки і вшановувати їх. Франко зазначає: «Народ, що не шанує своїх великих людей, не вартий зватися освіченим народом».

Разом з подоланням економічних негараздів ми повинні думати і про виховання молодих людей. Письменник застерігає: «Наша молодіж виростає серед також невідрадних впливів, яким подібних тяжко дошукатися в сучаснім цивілізованім світі та хвороблива погоня за чужими гаслами та покликами, не говорю про чужі Ідеї, яких наші молоді письменники та критики звичайно не вміють і вловити,— нехворобливе змагання до «переоцінювання всяких вартостей», причім звичайно автори не мають найменшого поняття про те, що цінять і що переоцінюють або недооцінюють, — усе те в моїх очах є не що інше, як патологічний стан викликаний хибами виховання, з одного боку, а з другого боку — елементарним напором життєвих проблем, які для нормального росту людської душі вимагають також нормального духовного корму». Франко продовжує: «Ми радо і вдячно приймаємо все чуже, коли побачимо, що воно розумне, здорове для піднесення людей, але маємо право виступати проти чужого, коли бачимо, що воно псує нам народний характер». Письменник розуміє, що без економічних, політичних зв’язків з іншими країнами не обійтися. При цьому пріоритет необхідно надати духовності. Адже «живемо серед таких часів і серед такої суспільності, де все духовне життя громадиться на питаннях сучасних, національних, політичних і соціальних».

Могутнім підґрунтям духовності українського народу була і залишиться пісня. Саме у піснях з покоління в покоління передається духовний стан нашого народу. Саме таке розуміння дозволяє нам залишатися самими собою.

На нашу думку, великою заслугою Івана Франка є те, що він чи не один із перших науково обґрунтував вплив пісні на духовну культуру українців: «Українці — і прості люди, і інтелігенція — належать до народів, які співають при кожній нагоді, а при цьому в переважній масі обдаровані дуже чутливим музичним слухом... Отже, не дивно, що цей народ протягом сторіч створив таку безліч надзвичайно характерних пісень і дуже оригінальних мелодій». Ми вважаємо, що нині це надзвичайно актуально, адже, на нашу думку, робиться все для того, щоб глибинно-душевна пісня була замінена набором слів і звуків, що не є властивим внутрішньому стану українського народу. Для українців, як і для Франка, пісня у першу чергу — це джерело аналізу, оптимізму, гордості.

Таким чином, Іван Франко в поняття культури вкладав усвідомлення індивідуумом своєї фізичної, інтелектуальної, особистої специфіки, національної приналежності в системі етнічно-суспільних відносин.