Культуровідповідність у педагогічному контексті

Г. Філіпчук, Інститут педагогіки і психології професійної освіти АПН України, Київ

Хто здатен бути головним гарантом прогресивного розвитку країни, суспільства, людства? Людина. Її моральність, культура, освіченість, соціальна й професійна компетентність складають основу для гармонізації відносин у структурі людина-людина, людина-природа, людина-держава, людина-суспільство. Оскільки війни, екологічні катаклізми, технологічні катастрофи, релігійна, національна, расова нетерпимість, соціальні біди і трагедії є наслідком деформації людського в людині, ігнорування принципів культуро- і приро­довідповідності.

Проблема глобальних катаклізмів знаходиться не стільки в соціально-економічній площині, скільки в сутності культури, особистості, громади, людства. Саме через цей фактор світова спільнота, національні держави зможуть долати кризові явища, забезпечуючи умови для сталого розвитку.

Тому такою величезною є увага, особливо у високорозвинутих країнах, до проблем модернізації освіти. Адже слід виходити з того, що людина живе в суспільстві, певному соціокультурному середовищі, яке стає дедалі більше відкритим як для позитивних, так і негативних впливів. Формування особистості відбувається не стихійно, а з допомогою багатьох соціальних інститутів, найважливішим з яких є система освіти. В Україні вона в силу багатьох причин не відповідає ні загальним, ні індивідуальним потребам. Перспектива вимагає не лише успішного засвоєння ключових компетент­ностей, що є умовою європейського освітнього простору, але й виховання людини духовної. А це означає, що підвалини змісту освіти ґрунтуються на культурі, причому від моральної, естетичної до технологічної і психологічної, а її направленість носитиме гуманістично-інноваційний характер. Коли парадигма культури стає сутністю поведінкових норм людини в педагогічній, соціальній, економічній, політичній сферах, тоді уможливлюється в суспільній практиці, зокрема, і на міжнародному рівні, формування життєво важливих якостей конкурентоспроможності, мобільності на ринку праці, духовно-світоглядного і політичного вибору у поєднанні з толерантністю, гуманізмом у відносинах.

Історичний досвід, ретроспективний аналіз виховних систем засвідчують, що культура у всі часи й епохи залишалася найбільш консервативною складовою освіти. Незважаючи на те, що в області пізнання про людину в світі з 1990 року з’явилося більше 90% новітньої наукової інформації.

Тому, якщо гуманітарні, педагогічно-психологічні науки прагнуть оптимально виконати свою прогностичну функцію, вони повинні визнати, що людство має шанс для прогресу, самозбереження і саморозвитку лише за умов сприйняття ним освіти, вибудованої на «культурі неогуманізму». Для цього необхідно змінити сам алгоритм поведінки науки, зокрема, педагогічної. Адже її криза зумовлена не тільки заниженим соціальним статусом. Впродовж тривалого періоду вона відіграє роль «прирученого Гомера», обмежуючись виконанням соціального замовлення, додаючи «науковості» до прийнятих політичних чи управлінських рішень. Нині наукова педагогіка зобов’язана найактивнішим чином брати участь у підготовці соціального замовлення у всіх галузях стосовно проблем людського потенціалу.

Проте недостатній вплив педагогічної теорії на формування суспільних процесів, свідомості слід пояснювати як традиційно неосвіченим авторитаризмом влади, так і дискретним характером у стосунках з практичним життям.

Сьогодні помітною є багатоаспектність практики, особливо щодо соціовиховних процесів, тому головним завданням наукової педагогіки у позитивному розв’язанні стратегічних проблем освіченості та вихованості людини й суспільства є міждисци­плінарність і багатофакторність. Очевидно, синтез педагогіки, філософії, психології, соціології, теології, культурології, економіки й екології, права й етики даватиме можливість забезпечувати інтегративний, міждисциплінарний підхід до творення людського капіталу.

Зважаючи на гуманістичну направленість освітньо-виховних процесів, такі підходи, опираючись на багатоманітну культуру знань, сприяли б виробленню найбільш оптимальних суспільних моделей виховання людини. Зокрема, в суспільній свідомості утверджувалося б розуміння необхідності й поєднання триєдиної цінності — загальнолюдського, національного та особистого начал, що вкрай важливо в умовах глобалізації. Ігнорування будь-якого з названих чинників призводить до втрати характеру гуманістичного виховання.

Мета національної освіти — зміцнювати й розвивати націю через опанування нею власної і світової культури, вносячи також свій культурний внесок у загально­цивіліза­ційний доробок, розвиваючи у людини культуру не лише мислення, але й почуттів, самореалізуючи творчі здібності й можливості.

Найближчим часом науку вдасться успішніше впроваджувати в освітньому просторі України, якщо мову теорії перекладуть на мову методик, їх апробацій, рекламацій та знайдуть механізми доведення до педагога. Тоді перетворююча функція педагогічної науки працюватиме на людину.