Квазіцінності й обдарована людина

В. Турбан, Інститут психології ім. Г. С. Костюка АПН УКраїни

Класичні етичні теорії мають вигляд добре збалансованого цілого, кожен із компонентів якого знаходиться на відведеному йому місці. За межами теорії моральний дискурс у значній мірі втрачає свою системну впорядкованість. В етиці, створеній безпосереднім життям, уявлення про «добро» і «зло» багатозначніші. Їх тлумачення різноманітніші, вони синкретичні та невизначені. Це їхня як позитивна, так і негативна риса.

Щодо позитивної характеристики, то кожна людина має можливість включати свій суб’єктивний, власний світ (погляд на ту чи іншу річ, не виключаючи і самої себе) у багатоманіття тлумачень цінностей буденності. Якщо ж подивитися на характеристики в негативі, то одразу пригадуються ситуації, в яких виникає необхідність не побутової, а змістовнішої та точнішої характеристики моральної поведінки. Однак площина побутових цінностей неуникна, навіть у так званій межовій ситуації. Саме побутові цінності можна визначити як квазіцінності (лат. quasi — ніби, наче).

Квазіцінності з успіхом використовуються у життєвій практиці. Якщо говорити дуже приблизно, майже грубо характеризувати моральні дії людини, то умовні цінності загалом спрацьовують. Усім начебто відомо, чим добра людина відрізняється від злої, а відповідальна від невідповідальної, більш-менш зрозуміло хто щасливий, а хто — ні.

Однак, якщо мова заходить про обдаровану людину, то ситуація ускладнюється. По-перше, з’ясуємо, що маємо на увазі під обдарованістю. Обдарованість у психологічній науці розглядається найчастіше як компонент природних здібностей (Тєплов Б. М. 1986), які мають прояв у кількісних і якісних характеристиках основних психічних процесів. Проте, існування загального, безособового або доособового характеру обдарованості як найважливішого компоненту індивідуальності нині не викликає сумніву. Таким чином, обдаровану людину, можна зрозуміти лише через її унікальні здібності, невід’ємні від її особистості. По-друге, «акцент» обдарованості (її загальність чи спеціальність) проходить стрижнем через усю особистісну структуру. Тому на цінностях життя завжди позначається і обдарованість.

Складність проблеми полягає у тому, що життєві цінності визначаються опосередковано, через обдарованість людини. Відтак проблема має соціально-психологічний вимір.

Нині у психологічній літературі є своєрідна максима — толерантне ставлення до обдарованих людей. Але практично не існує (особливо у вітчизняній науці) праць, які б характеризували адаптаційні можливості самої обдарованої людини, у яких ставилися б питання: чи може, чи потрібно, чи повинна обдарована людина толерантно ставитися до соціуму? Адже саме у ньому обдарованість може проявитись. Можливо, навпаки, соціум зі своїми стандартними нормоутвореннями приречений руйнувати обдарованість. І все це — задля адаптації у ньому ж (соціумі).

Однак, існує ускладнення: сама обдарованість визначається соціумом. Людина народжується у соціумі, в ньому визначається й помирає. Нікуди дітись. Ізолюватися неможливо. І хоча, з одного боку, соціум вимагає виконання усіх соціальних норм, з другого, саме соціум вимагає їхнього порушення. Чому? Задля того, аби людина відбулася як особистість.

Саме завдяки розгляду квазіцінностей в етиці обдарованої людини можливо збагнути її парадоксальний, а іноді й епатажний світ, такий не схожий на світ пересічної людини. Пристосувавши обдаровану людину до світу узвичаєності, ми можемо обдарованість знищити. Однак без адаптації обдарованість може не проявитися. На нашу думку, задля подолання цієї дилеми, обдарована людина може вдатися до таких кроків:

— зрозуміти та прийняти власну обдарованість як цінність;

— зберігати й розвивати обдарованість задля власної реалізації, а також задля соціальної користі;

— залишатися просто людиною зі своїми плюсами та мінусами.

На перший погляд, усе здається просто. Але це оманливе враження. Бо кроки ці — ведуть до нової особистості. Зробити їх дуже важко. Важко, як і все, що робиться вперше.