Лінгвістичний поворот: рух до свободи самореалізації художньої свідомості

Т. І. Орлова, Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого

Сформульовані у ХVII ст. картезіанські методологічні принципи, що стали парадигмою філософії Нового часу, з розгортанням наукового знання та розробкою методології його здобуття потребували нових стратегій. Дуалізм матеріальної й духовної субстанцій, пошук крізь транспарентність явищ чи мовних виразів єдиної есенції, універсальної логіки, все очевидніше втрачав пізнавальні можливості. Не вдалася також остання спроба логічного позитивізму врятувати стан справ - силкування створити ідеальну мову науки, максимально наближену до структури логічних побудов.

Натомість, ще за часів пріоритетності есенційного абстрактного знання вже створюються теорії, що пов’язують духовний, культурний зміст із можливостями засобів їх втілення. На початку ХІХ ст. В. Гумбольдт обґрунтовує ідею про нерозривність зв’язку мови з духовним світом людини і народу, проголошує, що «кожна мова є свого роду світогляд». На початку ХХ ст. запропоновано широкомасштабну ідею кореляцій змісту зі знаковими носіями будь-якої природи. У виданій Е. Кассірером тритомній «Філософії символічних форм» (1923-1929 рр.) набагато розширене предметне поле знакових систем, що забезпечують сенсоутворення. Такими він вважає не тільки вербальні мови, а й різноманітні символічні системи культури (міфологічні, релігійні, мистецькі, етнічні). Для розуміння мистецтва таке збільшення кола сенсоутворюючих знакових систем, отже, і різноманітності змісту, що формується ним, важко переоцінити. Конгруентність ­мовних, світоглядних, культурних утворень фактологічно підтверджено польовими дослідженнями відокремлених етнічних груп, що були проведені у середині минулого століття Е. Сепіром та Б. Лі Уорфом у рамках концепції лінгвістичної відносності. Ними показано взаємодію мов зі способом життя і стереотипами поведінки, вплив мов на світобачення, означення ними горизонтів світоінтерпретації.

Кардинальну зміну в сучасній аксіології наукового знання: теоретичне обґрунтування пріоритетності сенсоутворюючого потенціалу мов, розробка нової методології виявлення духовних цінностей культур було реалізовано у 50-х рр. стратегією «лінгвістичного повороту». Ідею пошуку єдиної досконалої мови замінено усвідомленням відмінності, багатозначності, історичної відкритості мов. Досліджується прагматика мов - їх комунікативні, культурні, політичні функції. Висунуто концепцію значення, де головна роль надається комунікативній функції мови; надіндивідуальна мовна модель виступає квазісуб’єктом ідеального. Вона є передумовою індивідуальних свідомостей, в епістомі виступає визначальною стосовно раціональних уявлень.

В ракурсі лінгвістичного повороту набувають набагато масштабнішого формату функції мов художніх. Їх сучасний аналіз передбачає інтенцію не на пошук абстрактної, тим більше універсальної сутності, а творення засобами художньої виразності унікального змісту і сенсу творів, що доповнюють один одного в культурі. Багатовимірність, відкритість художніх мов дозволяє моделювати не тільки багатовимірність світу, а й відтворювати усю багатошаровість людського етосу: свідоме та безсвідоме, емоційне та раціональне, інтуїтивне та дискурсивне, духовність в її здійсненні та втіленні.

Так, психоаналітичні дослідження Ж. Лакана дозволили йому твердити, що рух підсвідомості також відбувається у конфігураціях та семантиці мов. Поняття мови є центральним пояснювальним в його концепції, оскільки вона домінує і над реальним, і над уявним. Психолог дійшов висновку, що сила, котра структурує безсвідоме, наявна й у природній мові: операції «згущення» та «зміщення», котрі визначають собою граматику мови снів, функціонують як фігури (метафори та метонімії) художніх мов.

Важливим фактором художнього пошуку є формування засобами мов мистецтв суцільних середовищ, що генерують семантику всією сукупністю своїх характеристик. У культурології фіксується інтегративність, неквантифікованість змісту системних мовних утворень. Ж. Бодріяр відзначає: »Виникає імплозія засобів у реальне, дифузія засобу і реальності в якусь гіперреальну імлу, у котрій вже не розрізняються визначеність засобу і його дія» [1]. Саме суцільність середовища здатна до створення надзмісту, котрий у мистецтві трактується як надзавдання при створенні образу. Ще сценічна метафізика А. Арто намагалася перетворити театр у сакральний простір містичного досвіду, де енергетичне ущільнення тексту на користь відчуття та почуття, надання слову функції жесту мали безпосередньо, понад розуміння впливати на глядача. В подальшому театр розвинув ідеї жестуальності та символічності. Магістральним напрямком пошуку стало формування духовності засобами різноманітних знакових систем, створення певної атмосфери та можливість здійснення меседжу понад площиною лінгвістичних наративів, іноді в обхід і тексту, і традиційної дії за рахунок багаторівневості мовного середовища.

Вельми перспективною для розвитку мистецтва та продуктивною для його розуміння уявляється застосування модусу відкритості природних мов. В межах художньої культури відкритість виявляється переважно в темпоральному та просторовому планах. Перший формується через мобілізацію безмежності ретро- та пост-руху (від архетипів до уявлень майбутнього), у відкритості фіналів (non-finito). Академік Н. Корнієнко, аналізуючи стан сучасного українського театру, вказує, що сцена 90-х є семантично необмеженою, як колись у міфах вона поєднує в єдину цілісність масштаб людини, світу, всесвіту. Міф, фольклор, стародавня оповідка, культурні цитати з бароко, давнього літопису сьогодні впливають у відкритий художній простір. У вистави включаються і слово, і пластика ритуалів. До естетичних акцій залучаються глядачі, естетика розмикається на етику [2]. У просторовому аспекті можливості мистецтва ефективно збільшуються за рахунок міжвидового синтезу. На сучасному етапі формуються нові інтегровані напрямки художньої культури: видовищний гіпертекст «схрещує» образотворчі та screen-мистецтва, сучасний театр широко залучає художні можливості кіно, візуальні мистецтва «зрощуються» з мистецтвом акції.

Чи не впливовішим фактором є тенденція відкритості мистецтва назовні, в культуру. У ХХ ст. набагато зросло коло арт-практик та їх мов-носіїв. Розширено мистецьке застосування різноманітних форм матеріального буття культури, артефактів. Такими є різновиди інсталяцій (композицій предметів, розташованих задля просторового ефекту), енвайронментів (побудов середовищ різного масштабу), реді-мейдів, поп-артів (експонування готових предметів чи будь-яких об’єктів). Сформувалось і вийшло на бойовисько соціокультурних процесів мистецтво акції — узагальнене поняття для означення динамічних процесуальних практик сучасного мистецтва, в котрих акцент перенесено з результату арт-діяльності на її процес, у тому числі на практичні культурні акції. Такими є перформанси (виконання) та хепенінги (імпровізації-випадковості). Це — промовляння дією, синтез мистецтва та немистецтва, що не вимагає художнього хисту, розчиняється у просторі культури, сподіваючись її змінити.

В інтеграції з реаліями артефактів мистецтво акції виступає як найбільш впливовий напрям у русі сучасної культури. Збагачуючись мовами мистецтв, сучасна культура стає все більше перформативною, а соціум набуває властивостей "суспільства спектаклю" (Гі Дебор).

Література

1. Baudrllard J. Simulacres et simulaion. — Paris, 1981. 126).

2. Корнієнко Н. Пошуковий театр1980-1990 роки / Український театр ХХ століття. - К., 2003.- С.343.