Ліричні пісні південної Слобожанщини. Досвід входження в автентичну традицію.

В. Рибалко, Харківський університет мистецтв ім. І. П. Котляревського

Фольклор Слобідської України представляє собою цікавий шар пісенної традиційної культури. Матеріалом доповіді став запис 1978 року, зроблений лабораторією ХДІМ в селі Вірнопілля Ізюмського району Харківської області. Саме цей об’єкт дослідження представляє інтерес у культурологічному розумінні, адже дані пісні було записано від людей старого покоління, рік народження яких припадає на межу 19-20 сторіччя — період існування старої співочої традиції, яка ще не зазнала руйнівних процесів 30-х років 20 сторіччя.

Метою дослідження є пошук природного шляху в опануванні закономірностей творення в музиці усної традиції саме для нас, студентів академічних вузів, фахова освіта яких базується на інших формах засвоєння інформації через нотну знакову систему.

Розглядаючи народну пісню, можна визначити дві основні ознаки фольклорного тексту, а саме: мобільні і стабільні його складники. Починати входження в автентичну традицію із засвоєння мобільних моментів не є плідним. Адже це є повтором нота в ноту, який не відбиває мислення народних співаків.

Стабільними складниками фольклорного тексту є модель народної пісні, що виступає в єдності віршової та музичної ритміки і базується на стійких ладових опорах. Вперше принцип моделювання було викладено Клементом Квіткою в статті «Ритмічні паралелі в піснях слав’янських народів» 1923 року, а потім розвинено і доповнено фольклористами Гіппіусом, Гошовським та Баніним.

Для аналізу (складання ритмічної моделі) було обрано ліричну пісню села Вірнопілля «Ой, у полі дві тополі». Складоритмічну модель було складено за методикою К. Квітки. Наступний момент аналізу передбачає розгляд на основі складоритмічної — ладоінтонаційної моделі. Роль опорних точок ладу як своєрідного мелодійного каркасу підкреслювала фольклорист Ліньова, вважаючи, що головні тони звукоряду, основи чи устої ладу відіграють у мелодії першорядну роль; прикраси чи мелізми, більш капризні, залежать від особистого смаку співака і тому легше змінюються.

Складоритмічні вузли моделі дають і стабільні ладові опори, а саме, AS, G, ES. Що стосується кадансів, в традиційній селянській ліриці вони є стабільними і найменш розспіваними. В кадансах виникають устої C-G.

Таким чином, модель пісенного інваріанта має бути першим кроком до розучування пісні. Це означає, що використання моделі — від інваріанта, схематично-узагальненої мелодичної лінії до її індивідуально забарвлених інтерпретацій — допомагає виконавцям ввести у свій творчий ужиток характерні елементи варіювання та імпровізації.

Опанування цілісної пісні, від стабільних моментів до мобільних, від моделі до імпровізації, можна вважати методикою входження в систему народнопісенного творення. Застосування цього методу передбачає також обов'язкове спирання в процесі аналізу на конкретні слухові уявлення, такі як живе виконання та фонограми. Ні нотна розшифровка, ні лише модель пісні не можуть дати повного уявлення про її інтонаційне багатство та своєрідність у трактуванні того чи іншого фольклорного виконавця.

Використання запропонованого методу уявляється перспективним на різних рівнях вивчення народного виконавства: індивідуального співацького стилю на тлі регіонального, регіональних виконавських особливостей як складової частини загальнонаціонального стилю. Розробка цих питань особливо важлива сьогодні у зв’язку із зростанням інтересу до фольклору та інтенсивним розвитком вторинних форм фольклорного виконавства.