Людське буття як «всезагальність» в філософії Ібн-Арабі та Джилі

О.Ярош Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, Київ

Специфіка доктрини Ібн-Арабі, у порівняні із попередньою, втім суфійською, традицією полягає насамперед у тому, що у нього космологія явиться як антропологія, а остання, у свою чергу, виступає як теологія. Тобто доктрина Ібн-Арабі грунтується на тому, що різні форми пізнання є ізоморфними, або, скоріше, на ідеї про їх внутрішню тотожність. Всі форми опису дійсності закладають символічні кореляції єдиного Буття, яке явиться у різних формах — від Абсолютно-Необмеженої до різноманіття обмежено-відносних форм предметного буття.

Загалом, доктрину Ібн-Арабі можна охарактеризувати як вчення про відношення людського буття до онтологічного контексту світобудови як такої. Власне ця ідея є ключовою для трактату «Геми мудрості», який становить компедіум філософії Великого Шейха.

Головне місце в антропологічній концепції арабського мислителя посідає проблема «Досконалої людини» (аль-інсан аль-каміл). «Досконала Людина» — це людина в істинному смислі, така, якою її створив Бог. Людина у цьому значенні виступає метою всього процесу творення. У ній втілюються всі божественні атрибути, і вона є ніби дзеркалом, в якому Бог пізнає себе у створеному бутті.

Звідси можна дійти думки, що Ібн-Арабі поділяє традиційну міфологему про генезу людськості від одного пращура. Проте, на відміну від традиційної міфології, де зазвичай йшлося про появу окремих людей від частин тіла героя-прародителя, або шляхом його розтину, в Ібн-Арабі першолюдина-Адам є віддзеркаленням Бога, або, як пише мурсійський суфій — «Бог-Творіння» (аль-хакк-аль-хальк). У арабському оригіналі йдеться про істину (аль-хакк) як один з найвищих атрибутів Бога, тобто Адам виступає як Істина творіння, як те, що надає сенс буттю. Оскільки світ є маніфестацією божественних імен, то людина також схожа на нього, тобто є мікрокосмом. У світі божественні атрибути розділені, а в людині — зібрані воєдино. Тому людина — посередник між всесвітом і Богом.

Таким чином, згідно з вченням мурсійського шейха, буття людини всезагальне, на відміну від конкретних створених сутностей і вона існувала як Логос ще до початку створення всесвіту. Очевидно, що у цьому контексті йдеться передовсім про досконалу людину.

Згідно із вченням Ібн-Арабі, саме людина є кінцевою метою процесу створення. Всесвіт є своєрідним «вступом» до буття людини. Звернемо увагу на порівняння людини із «конспектом». Тут ми маємо справу із ремінісценцією ідеї про аналогію між світобудовою та «книгою». «Конспективний» характер людського буття у цьому контексті означає те, що людина віддзеркалює тотальність буття у своїй власній природі. У Всесвіті немає жодної істоти, буття якої б не корелювало із людським.

Одним із найвидатніших послідовників Ібн-Арабі, котрий систематизував вчення про людину, був Абд аль-Карім Джилі (767/1366—725/1408). Він народився у Багдаді та був прямим нащадком Абд аль-Кадіра Гілані, засновника ордену кадірійя і членом цього братства.

Найбільш важливим для даного дослідження твором Джилі є «Людина Досконала у знанні перших і останніх речей» («аль-Інсану ль-каміл фі маріфаті ль-авкхір ва ль-аваіл»), більш відома під назвою «Досконала Людина». Ця праця являє собою своєрідний компендіум, систематичне викладення вчення Ібн-Арабі, передовсім концепції «Досконалої Людини», причому деякі двозначні з точки зору ісламської ортодоксії тези доктрини останнього Джилі трактує обережніше, хоча, як зазначив Титус Буркхардт, якщо деякі положення Джилі суперечать доктрині Ібн-Арабі, йдется не про суть, а про форму.

Антропологічна доктрина тісно пов’язана у Джилі із теологією, а саме із традиційнім для ісламу розрізненням між сутністю (хувійя) Бога та його атрибутами (сіфат). Атрибути — це якості, за допомогою яких Абсолютна Сутність явить себе. Кожен божественний атрибут має відповідне ім’я. «Досконала Людина» поєднує у собі всі імена і є сумою божественних теофаній.

У своєму трактаті Джилі презентує класичну суфійську антропологію: людина складається з тіла, яке є її зовнішньою формою, духу, який є «значенням» людини, тобто конституює її, свідомості і сутності, які співвідносяться з Аболютом.

Подібно до того, як атрибути Бога відрізняються від Його сутності, сутність людини (аль-хувійя) також відрізняється від її якостей. А між Богом і людиною існує споконвічна тотожність. Джилі наголошує, що в окреслену епоху існує тільки одна «Досконала Людина» та ототожнює її із «реальністю Мухаммада». Він описує Пророка як абсолютно «Досконалу Людину», як перше створіння Бога і архетип всіх інших речей, як полюс (кутб), довкола якого обертаються небесні сфери.

Отже, для Джилі «Досконала Людина», поєднуючи у собі водночас творчий і тварний аспекти, є образом Бога і архетипом всесвіту. У зв’язку із цим слід зазначити, що, на відміну від своїх попередників, Джилі більшою мірою перебуває під впливом класичного неоплатонізму, про що свідчать його вчення про пріоритет ідеального та неоплатонічні ремінісценції в доктрині «реальності Мухаммада».

Таким чином, згідно із вченням суфізму, представленим доктриною Ібн-Арабі та його послідовників, буття людини є унікальним, воно не зводиться до інших форм буття, а конституює власну «оселю» — топос екзистенційної напруги між всепоглинаючою безоднею Абсолюту, яка виключає будь-яку множинність, та невпинним процесом розгортання теофаній, що конституюють Всесвіт, у той же час — це всезагальність яка об’єднує ці два порядки.

&nbsp,