Методологічні засади виховання молоді на сучасному етапі

П.Г. Берко, Львівський національний медичний університет, І.І. Гузенко, Львівський державний інститут фізичної культури

Історичний досвід свідчить про те, що всесвітньо відомі особистості, крім властивих їм вроджених якостей, пройшли велику школу виховання. Виховання, насамперед, передбачає розкриття внутрішнього потенціалу особи, тобто треба допомогти цій особі надалі поєднати свої задатки із суспільними інтересами. Лише за такої умови особа може «знайти» себе і стати повноцінним членом громади.

Важливу роль у розв’язанні цієї проблеми грає філософська спадщина українських філософів, наука і релігія.

Укладаючи перелік заходів із виховання, треба зважати на індивідуалізм українців. Така риса, як індивідуалізм, під впливом релігії стає життєвою настановою і поведінкою. Відповідно до доктрини індивідуалізму, інтереси одиниці (індивіда) є етично вищими за інтереси безликого колективного. Водночас індивідуалізм проголошував і підтримував пошану до інших. Це дуже чітко проявляється в характері українців, які високо цінують особисту свободу, мають велику повагу до себе та інших людей. Щоправда, ця риса характеру була однією з причин, через яку українці не могли довготривало створити державну самостійність. Крайній індивідуалізм був причиною анархії і бездержавності, княжих міжусобиць, різного роду зрад. Але так було не завжди, на це необхідно наголошувати: українці любили і люблять солідарність. Особливо це проявляється у межах малих груп і громад, чумацьких валках та ін. Прикрим є те, що релігія не зуміла це почуття розвинути й піднести до національного рівня.

Індивідуалізм тісно пов’язаний з емоційністю особи. Емоційність, як характерна риса психічного характеру нашого народу, з прадавніх часів знайшла своє відображення в емоціоналізмі української філософії, у так званому кордоцентризмі.

Український народ зростав у Божому покликанні, у глибокій релігійності, яка сягає тих часів, коли в людині з’явилася іскра свідомості. Саме релігійність і є найглибшим джерелом і головною рисою української філософської культури.

Ця специфічна риса української національної філософії дає підставу стверджувати, що в її розвитку домінуючою є соціально-психологічна обумовленість, яка надає специфічного забарвлення філософській думці українського народу. Деякі елементи «філософського» мислення давніх русичів були наявні вже в народному світогляді задовго до хрещення Русі та появи писемності. На основі першої світоглядної самобутньої міфологічної системи створювалися перші передфілософські основи, формувався свій стиль мислення, свої орієнтації на освоєння світу. Як зазначає Д. Чижевський, «національними підвалинами», на яких виросла національна філософія, був «народний світогляд» (див. Чижевський Д. «Нариси з історії філософії на Україні» — К., 1992.— С. 17).

На думку іншого філософа М.  Шлемкевича, «релігія і віра — це основа основи духа української людини». І тому треба «встановити християнський мир між українськими християнськими церквами» (див. Шлемкевич М. «Листи до приятелів».— Ч. 147-149. Р — III. 1965.— С. 30). При цьому шлях до єдності мусить бути чесний і відвертий. «Будьте християнами — пише вчений,— а тоді матимете успіх» (див. Шлемкевич М. «Листи до приятелів».— Ч. 150-152. Р — XIII. 1965.— С. 34). Релігійно-філософський тип філософування став традиційним для української культури. На цій основі будувалися різні концепції, виникали різні філософські, політичні, етичні, естетичні напрямки. Філософія в Україні, фактично, зрослася з релігією (якщо, звичайно, не зважати на марксистсько-ленінську філософію, її монопольне панування в період тоталітаризму в СРСР). У полі зору релігійних філософів була людина, її внутрішнє життя, її життєвий шлях.