Міф архаїки та міф постмодерну: еволюція бівалентних структур свідомості

Л. Н. Гармаш, Україно-арабський інститут міжнародних відносин ім. Аверроєса, Київ

Стратегією міфоаналізу є стереоскопічний, або, якщо скористатися терміно­логією Шелінга, симультанний, розгляд різноманітних блоків міфодосвіду: як таких, що репрезентують розмаїття архаїчних міфосистем, так і тих міфострижнів, на які намотувалися гностичні або алхімічні уявлення, а також міфічних пластів,інкорпорованих у свідомість сучасної людини. При такому синхронному розгляді стають наочними певні інваріанти структурації людиною світобудови, котрі дрейфують крізь міфосистеми різних часів та широт. Вичленовуючи ці інваріантні інтенції, ми здатні отримати певну карту принципових модусів тієї царини, яку ми метафорично іменуємо «темним розумом» (на противагу чистому розумові), і яка охоплює позасвідомий, дорефлексивний континуум людської психіки.

Важливою ж рисою цього континууму архетипових психічних образів є те, що вони біполярні й безперервно коливаються між власним позитивним і негативним значеннями. У західній античній культурі і, особливо, у східній куль­турі суперечності часто залишаються сполученими у одній фігурі, і цей парадокс зовсім не хвилює первісний розум: легенди про богів так са­мо насичені протиріччями, як і характери цих богів. Калі є божественною і страшною водночас. Архетип аніми втілює собою і материнство, і всю си­лу згуби. Конфлікт між двома вимірами свідомості являє собою ви­ра­жен­ня полярної структури нашої душі, котра, як і будь-яка інша енергетична сис­тема, залежить від напруження між протилежними полюсами. Єдність на­шої психічної природи знаходиться всередині, як жива єдність водограю ви­никає у динамічному зв’язку між верхом і низом.

Треба зауважити, що людству відомий і досвід надраціонального подолання дуалізму,— наприклад, синкретизм чоловічого та жіночого начал у міфообразі андрогіну. В таємних глибинах позасвідомого грань між чоловічим і жіночим зникає, вони зливаються. Великим надбанням Фрейда є відкриття амбівалентної природи несвідомого, і саме завдяки цій його природі у людства є доступ до містичного, екстатичного переживання образів наддуальної нероздільної цілісності Буття. З іншого боку, «прожектор» свідомості намагається сягнути того рівня мисленевої напруги, котра, зберігаючи глибинну пам’ять про цілісність світу, утримує при цьому всі дуальні протистояння, що притаманні людському існуванню.

І якщо точка народження самої філософії виникає там, де, як показав Мар­тін Гайдеґґер, ми дивуємось самому тому фактові, що з двох можливо­стей — Буття та Небуття — здійснилося саме Буття, то в такому настрої гра­ничного осягнення речей нас вражає, чому Буття ґрунтується на внутрішньому розриві, роздвоєності, що набирає форми непереборності дуальностей, тобто нас вражає загадка існування єдиного у двох іпостасях: життя та смерті, добра і зла, чоловічого і жіночого... Цей одвічний подив передається навіть етимологією російського слова «пол» — половина, розподіл: в ньому — непереможна туга за цілісністю на-пол-овину приреченої істоти. Українське ж слово «стать» корелює з істотою і відсилає нас до «вкиненності» цілісного й нерозривного Буття в екзистенцію, існування. Ця метаморфоза «єдиного Буття» у розпорошеність «сущєго», у розгорненість людського існування і супроводжується таємничою логікою роздвоєнння, біполяризації існуючого.

Проте міф є єдиним за рахунок примирення, нерозрізнення проти­леж­но­стей. І як тільки виникає роздвоєність, як тільки цілісності міфу загрожує розпо­­рошення, наша психіка відразу ж реагує відчуттям глибинного диском­фор­ту. Врешті-решт, усі наші психологічні проблеми мають своїм витоком одне — брак цілісності, що веде до відчуття неавтентичності, депресії, логофрустрації та інших девіацій. Відсутність цілісності (можна було б сказати — всеєдності) з будь-якою сферою реальності — з оточенням, якоюсь особистістю, з власним внутрішнім світом тощо — призводить до саморуйнації. Внутрішня боротьба, тривалий опір реальності — все це шлях до хвороби, дійсним врятуванням від якої може стати тільки відтворення цілісності, головним інструментом котрого слугує створення нової міфотеми, що здатна всотати в себе попередню, поєднавши її з новими обріями життя особистості та включити їх до цілісності нового порядку.

Адже живий вплив міфу відчувається тоді, коли вища свідомість, що радіє своїй свободі, зіштовхується з автономією міфічного образу і не тільки не може протистояти його принадливості, але й захоплено віддається силі цього враження. Образ спрацьовує, бо приховано є присутнім в душі спо­сте­рі­гача і з’являється як її відображення, хоч і не визнається таким.

Ця притаманна міфічним споконвічним образам риса пояснює, з одного бо­ку, безпрецедентну популярність звернення до міфічних сюжетів в культурі постмодерну, а з іншого — досить рельєфно демонструє розбіжність власне мі­фічного світоспоглядання як взаєморозчинення протилежностей та постмодерного принципу змішаності, перетасування протилежностей.

Не випадково так прижилася (з легкої руки М. Ямпольського) щодо виз­на­чення постмодерну метафора «ігор на площині». Мається на увазі від­сут­ність будь-якого ієрархизму в сприйнятті, здавалося б, принципово різних куль­­туроутворень, абсолютно мирне співіснування елементів «классики» і «попси», незкінченна перетасовка всіх часів з усіма широтами на одній го­ри­зон­талі. І головне — спростування принципу «третього не дано», відкидання закону «або-або» на користь всеядному «і, і». Таким чином, де­сакра­лізо­ву­ва­лася проблема людського Вибору, неминучості жертви. Так Борис Парамонов у своєму знаменитому публіцистичному «Что такое постмодернизм?» стверджував, що питання «Що краще: написати «Або-або» чи одружитися з Регіною Ольсен?» є релевантним тільки для модернової людини — для пост­мо­дерної: звісно, і одружитися, і написати». Трагічність світу скасовується як анахронізм.

Проте наведений принцип «і, і» — не має нічого спільного із діалек­тич­ним подоланням протилежностей. Це ажніяк не інтенція синтези — нав­па­ки, це принципова легітимація еклектики, яку можна вважати ще одним з невід’ємних атрибутів постмодерну. Постмодерн не жадає жодного спо­лу­чання непоєд­нуваль­ного, знаменитого coidentia oppositorum, про яке так натхненно йдеться в текстах Мірча Еліаде як про глибинну трансцендентну спрагу міфічної свідо­мо­сті. Континуальність — не постмодерна чеснота. Його влаштовує мікс, колло­їдний розчин, повна гетерогенність, «не­роз­мі­ша­ність», складеність.

Можна стверджувати, що постмодерні настанови світосприйняття за­да­ють певні умови можливості наближення до «нової міфології», необ­хід­ність з’яв­лен­ня котрої провіщена ще Шеллінгом, але реальне здійснення такої інтен­ції вимагатиме виходу за суто постмодерні обрії світовідношення.