Міф і постмодернізм: два типу поза-історичності (досвід постаналітичної традиції)

Є. Дніпровська, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Не-історичність міфологічної свідомості вже стала загальним місцем у філософських працях. У двадцятому сторіччі виник інший тип заперечення історизму, що в принципі відрізняється від циклічного часу міфу. Так, Ричард Рорті виділяє історіцизм як провідну тему його постаналітичного філософствування. Сам Рорті пов’язує свої погляди з традицією, що відрізняє &#171,серйозне відношення до часу&#187, та історії. Це традиція філософів-романтиків, революціонерів і &#171,утопістів&#187,, найбільші з яких &#151, Віко, Гегель, Маркс, Ніцше, Фуко &#151, сприяли радикальній емансипації західної свідомості від історіософських забобонів і міфологем &#171,онтотеологічної&#187, метафізики. Вбачивши в абстрактній, позаісторичній формі мислення ознаку ущербності традиційного філософствування, романтики принесли в західноєвропейську філософію незнайому їй аж до XVIII століття ідею діалектичного розвитку, вічного становлення й удосконалювання форм матеріально-духовного життя. Пізнання &#171,буття&#187, (того, що &#171,постало&#187,, і того, що перебуває в незмінності) поступилося пріоритетним місцем пізнанню людської природи, соціуму і культури (того, що &#171,постає&#187,, чи &#171,світу історії&#187,, у термінології Шпенглера). Нова &#151, історіоцистська &#151, філософія прийшла на зміну систематичній, вона &#171,деконструювала&#187,, &#171,розклала картину світу культури, що передувала&#187, і &#171,перетворила всі колишні проблеми в проблеми генетичного характеру&#187,.

Вважаючи, що історія є дійсною &#171,мірою всіх речей&#187,, Рорті солідаризується з Марксом, Шпенглером і Фуко в критиці спекулятивної історіософії. У конструктивній частині своєї програми (теорія &#171,ліберальної іронії&#187,, етноцентризм, неопрагматиська герменевтиката ін.) він виступає як послідовний культурорелятивіст і номіналіст. Кожний культурний феномен (мова в першу чергу) він розглядає як &#171,явище часу і випадку&#187,, тобто як наслідок випадкового збігу обставин, обумовлених історико-соціальною динамікою. Американський прагматист відмовляється &#171,визнавати що-небудь в якості не підданого зміні&#187,, світ в його уявленні &#171,метастабільний і тендітний&#187,, людське буття і пізнання &#171,ситуативно-обмежені&#187,. Тільки вкладеність в історичний процес надає життю людини осмисленість, повідомляє їй унікальну неповторність події. Посилаючись на висновки Т.&nbsp,Куна і П.&nbsp,Фейєрабенда про відсутність чітких критеріїв при переході від однієї парадигми наукових досліджень до іншої, Рорті екстраполює це положення, спірне й очевидно провокативне, на історико-лінгвістичний і культурний процеси загалом. У результаті історія постає в нього зовсім неупорядкованим, стихійним потоком. Поняття &#171,історичної закономірності&#187, відкидається ним як conlradictio in adjectо.

Свою постмодерністську концепцію &#171,історичності&#187, Рорті протиставляє модерністськійтелеологічній доктрині історії, що культивувалася протягом століть професійними істориками і філософами-фундаменталістами&#187,. &#171,Я хотів би,&#151, пише Рорті, відповідаючи на критику &#171,антиісторіциста&#187, Хартшорна,&#151, використовувати історію &#151, цю незакінчену поему, що розростається,&#151, в якості основного контексту дослідження, замість того, щоб розташовувати її в рамках більш широкого, метафізичного контексту&#187,.

Історія, що позбавлена трансцендентної &#171,ідеї&#187,, втрачає об’єктивну законодоцільність і цілеспрямованість. Вона виявляється (у постмодерністській інтерпретації) чимось примарним і ефемерним &#151, у термінах Рорті, випадковим продуктом випадковоїімпровізації &#171,того, що грає&#187, (Хьойзинга). Поняття переопису (&#171,редескрипції&#187,) грає в антифундаменталістській доктрині Рорті важливу конструктивну роль (поряд з деконструктивною роллю іронії). Оскільки, відповідно Рорті, звірення кінцевого історичного словника чи якої-небудь версії тлумачення буття з неконцептуалізованою реальністю неможливе, а референція незбагненна. Тексти (словники переопису) співвідносяться тільки з текстами(іншими словниками). Історія культури пишеться не одним, а незліченною кількістю авторів, і кожне авторське додавання до цієї &#171,незакінченої поеми, що розростається&#187,, являє собою, за висловом Рорті, &#171,переінтерпретацію попередніх переінтерпретацій ще більш ранніх переінтерпретацій&#187,. Творці нового словника, якщо цей словник справді новий, оригінальний і відповідає культурним запитам епохи, вправі розраховувати на успіх і визнання, однак &#151, тільки на визначений час і в рамках визначеної культури, будь-який словник не може бути настільки &#171,гарний&#187,, щоб покласти кінець розвитку мови й еволюції форм культури.

Тобто міф і постмодерн (у даному випадку у вигляді постаналітична традиція) принципово відрізняються від історицистської метафізику модерну (у широкому сенсі цього слова). Але також ці два полюси принципово різняться між собою: не-історичність міфу являє собою образ кола, постмодерн взагалі заперечує можливість легітимації будь-якого образу історії. Свідомість міфу і постмодерну можна розрізнити відповідно як до-історичність і пост-історичність.