Міф як модель духовного формоутворення

О. І. Вербіцька, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Першою історичною формою духовної самореалізації людини, найімовірніше, була стародавня міфологія. Та як фундаментальний феномен культури, міф і зараз залишається одним з найстійкіших утворень свідомості і життєвої практики. Процес формоутворень міфу і його структур є онтоло­гічним у тому сенсі, що передбачає духовні принципи, які згуртовують людей у спільноти, регламентуючи їх життя, підкоряючи єдиному закону, смислу, ритму, способу. Міф змістовно розгортає в історіях та сюжетах внутрішню сутність духовного світовідчуття людей. Спроби знайти основу таких духов­них утворень здійснювались здавна й на різних методологічних засадах. Євро­пейська філософія у пізнанні цього феномену зволіла йти не містичним, а науко­вим шляхом. Філософія Нового часу підходить до розуміння природи людської свідомості як онтологічного феномену. У відповідності до проблеми міфу як моделі духовного формоутворення буде доречно розглянути гегелівське поняття гештальту.

В &#171,Феноменології духу&#187, Г.&nbsp,В.&nbsp,Ф.&nbsp,Гегель досліджує сукупності формо­утво­рень, які народжуються в свідомості індивіда, але потім здатні приймати за­крі­плені історією соціально значимі форми. Та обставина, що гешталь­ти &#151, формоутворення свідомості &#151, здатні приймати об’єктивовану форму &#171,данностей&#187,, своєрідних ідеальних об’єктів, здатні, так би мовити, відчужуватись від індивідів, утворює передумову гегелівської феноменологіч­ної концепції. Свідомість ніколи не може бути чимось іншим, як усвідомленим буттям, а буття людей є реальний процес їх життя. Відповідно вона постає як &#171,буття-для-себе&#187, і &#171,буття-для-іншого&#187,, і тут виявляється важливим принцип &#171,виходу духу назовні&#187, (Auserung). В &#171,Феноменології...&#187, ставиться мета &#151, виявити механізм набуття особливої реальності всього того, що міститься в надрах індивідуальної свідомості.

В гегелівському аналізі гештальтів існують 2 важливі моменти: по-перше, об‘єктивації духу виникають не випадково, а під впливом потреб людського співжиття, &#171,буття-для-іншого&#187,, по-друге, поряд зі світом чуттєвих речей Гегель виводить на сцену багатошаровий, внутрішньо рухливий &#171,новий світ&#187, відособлених абстрактних &#171,матерій-сил&#187,, породжених розсудком (Jenseits). Тут маються на увазі не містично-релігійні експлікації, а лише підкреслюється грань між цими світами, що й визначає їх істотно відмінну буттєвість. Хоча другий світ виникає саме із гри сил свідомості, свідомість не впізнає його як свій. Тому &#171,Auserung&#187, переростає в &#171,Entauserung&#187,, тобто відособлення, &#171,затвердіння&#187, породжень розсудку, що легко обертається &#171,Entfremdung&#187,, тобто відчуженням. Тут гегелівський аналіз відчутно відмінний від академічного філософсько-гносеологічного системного дослідження його попередників &#151, Канта, Фіхте, Шеллінга &#151, оскільки розсудок з усіма його силами оголошується безсилим зрозуміти себе, і саме він відкидає індивіда в прірву багатьох життєвих бід. Та саме ця схема покликана подолати формалізм на користь змістовності самого життя. Стикаються не просто два гештальти, але два світи: світ індивіда, супроводжуваний самосвідомістю плинний процес життя, і &#171,всезагальне життя&#187, &#151, поки що не визначений в усіх його відтінках світ, в якому і у речових формах свідомість вже залишила свій слід. Таким чином, за реальність у &#171,Феноменології духу&#187, приймається об‘єктивна, глибоко вкорінена в структурі духовної діяльності &#171,видимість­&#187,: продукти і процеси свідомості в багатьох формах людської діяльності діють наче самостійно, за її &#171,спиною&#187,, утворюючи самостійний світ духу. Процес онтологізації духу, його перетворення в суть, субстанцію всього, відбувається одночасно з його персоналізацією, наділенням антропоморфними харак­теристиками волі, свідомості, самосвідомості. Таким чином, гегелівський аналіз виявляє як систему &#171,чистих&#187,, неісторичних, особливих всезагальних форм свідомості, так і форми її явленості, що переростають у буттєві.

Модель гештальтів як формоутворень духу постає різновидом всезагальних духовних структур. Міфологічні ж уявлення, як кристалізовані духовні інтенції, підтверджують причетність людини до створення власного світу, репрезентуючи атрибути людського життя в метафізичному ракурсі. В цьому аспекті міф поєднує в собі дві реальності, &#171,стверджуючи людину у вічності&#187, (Лосєв), служить надією і опорою у її вічному &#171,прагненні до безсмертя&#187, (Голосовкер). Людина сама суміщує в собі дві реальності &#151, внутрішню і зовнішню, емпіричну та позаемпіричну, фізичну і метафізичну. Але людина цілісна, тому реальність, в якій вона живе, повинна бути для неї єдиною. Образи, що отримує свідомість з зовнішнього світу, і образи, що отримує підсвідомість зі світу внутрішнього, є рівнозначно дійсними і утворюють одну цілісну реальність. І найповніше ця природа людини реалізується в міфі. Суміщуючи, поєднуючи в собі вказані реальності, міф знімає суперечність між ними, а отже, знімає суперечності і всередині людини. В цьому, мабуть, і полягає головне призначення міфу, в тому числі й сучасного: надавати цілісність і отже, смисл людському існуванню.