Міфічні риси політичної свідомості

Дідух М.Л., Київський Національний університет імені Тараса Шевченка

У нашу культуру все більше входить поняття «міфізація» -- конструювання міфу, як способу пояснення, можливо, навіть раціоналізації, обґрунтування значущої цінності, яка, однак, упродовж раціонального опису зневажується, втрачає на сакральності. Так усе гучніше лунають слова про міфізацію ідеї державності, національної влади тощо. Уже існування такого замовлення з боку політичної сфери може становити предмет зацікавлення для психології. Не розглядаючи питання про слушність міфізації того чи іншого босу суспільного життя, вкажемо, що за цим процесом перебуває акт атрибуції зовнішньої реальності за допомогою змісту самоусвідомлення. Тобто процесу міфізації передує не тільки недостатність раціонального тлумачення зовнішнього, а й інтроспекція, результати якої накладаються на значуще непізнаване. При цьому також потрібно вказати на те, що атрибутуванню передує момент обрання: певна суспільно-культурна річ (історична подія, етична норма, особистісна чи природна потреба тощо) набуває властивостей цінності і саме задля ствердження піддається міфізації, зі здійсненням якої вже надані міфічні риси зумовлюють ціннісність речі. Одначе наразі звернемо увагу на процес переходу змістів самоусвідомлення у атрибутивні характеристики; звернемось до посутніх властивостивостей самосвідомості як джерела міфізації.

Універсальність людини є саме тією причиною, яка зумовлює постання проблеми самопізнання. «Я» не може бути ототожнене (і що найголовніше -- самоототожнюватись) із жодною зовнішньою феноменальністю. Неможливе опредметнення людини, принаймні остаточне. Будь-які форми відчуження не володіють достеменністю. Феноменологія відчуження завше тяжіє до поліваріантності, до структуральності, постає самоврівноваженою системою. Важливу роль у самоусвідомленні відіграє рефлексія тілесності. Тілесність заздалегідна і даннісна. Це є своєрідна необхідна умова ноуменальності людини. Цілком зрозумілим є ніцшеанський пафос: «Я тільки плоть і ніщо інше, а душа -- просто слово для означення чогось у плоті. За твоїми думками і відчуттями, брате мій, стоїть могутній повелитель, незнаний мудрець -- його звати «Твоя власна суть». У твоїй плоті живе вона, вона і є твоя плоть» [Ніцше Ф. Так казав Заратустра.-- К., 1993.-- С. 32-33].

Окрім тілесності змістовий бік інтроспекції визначається і культурою. Цей момент особливо підкреслювався С.Л.Рубінштейном, який показав, що критерії самоусвідомлення інтеріоризуються особою із культурного середовища. Культура, зрештою, є присутністю іншого в «Я». При цьому інший (вже зважаючи на факт присутності (зауваження)) є значущим і сприймається емпатійно, «діалогічно» (вдаючись до термінології М.Бубера). Культура дає дві діаметрально протилежних оцінки тілесності. Тілесність -- як цінність (Гуманізм), і -- як гріховність (неоплатонізм, середньовічне християнство). Звісно, що й перший, і другий підхід історичні. А відтак, доцільно наразі констатувати релятивність будь-яких аксіологічних інтерпретацій даної проблеми. Та чи інша феноменальність у разі суб’єктивного опосередковування володіє тенденцією до набуття есенціального статусу. Тобто та сама тілесність (і це точно видно з вислову Ніцше -- «твоя власна суть») розглядається як єдиновизначальна. Одначе й аскетизм слугує розкриттю суті людини -- її духовної субстанції (Плотін). У Декарта ми знаходимо спробу поєднати пріоритети релігійної та секуляризованої культур, проте й виділена ним дихотомія претендує на сутнісність. Уже, виходячи з факту інваріантності уявлень про сутність людини, можна говорити про намарність спроб виділити останню. Єство людини завше виявляється багатоманітнішим актуалізованих у культурі способів виявлення.

Наразі доцільно відзначити: самоусвідомлення, визначаючись відчуттєвою тілесністю й інтеріоризованою культурою, все ж не набуває сутнісних проявів. Міфізація, відтак, перебуває у площині відображення актуального образу власне «Я». Безпосередньо в аспекті політичної свідомості міфізація розгортається як накладання ідеалізованого, однак пов’язаного із адаптаційними історичними формами образами самоусвідомлення.