Міфізація та рефлексія як способи подолання фрустрації

Холодова О.О., Інститут психології імені Г.С.Костюка АПН України

Фрустрація є багатоманітною за своїми проявами. Уважний погляд на них дає змогу побачити їхню обумовленість людською особистістю. Кожна особистість по-своєму реагуватиме на одні й ті самі подразники. Це дає нам право говорити про існування як об’єктивних, так і суб’єктивних передумов постання фрустрації (Д.Магнуссон) У випадку з фрустрацією перепони в діяльності викликатимуть відмінні дії, які можуть вести до подолання труднощів, або ж до відмови від діяльності. Психічний стан фрустрації має соціально-культурну, рольову заздалегідність (взірцеву заданість), яка визначає фрустраційну феноменологію -- детермінує й обумовлює форми виявлення. Конструктивний тип реакції на деприваційну ситуацію або на переживання фрустрації завше пов’язаний із переглядом форм діяльності, творчим осмисленням цілей і залучених засобів.

Наслідком зіткнення з фрустрацією може виступати, з одного боку, міфологізація ситуації діяльності та власної особистості, з іншого,-- предметна й особистісна рефлексія. Звісно, дані способи здійснення суб’єктом інтроспекції й опису ситуації можуть задіюватись і водночас: найраціональніші за формою міркування можуть виходити із посутньо міфічних засновків або ж спрямовуватись на обґрунтування міфологізованих цінностей. Однак це не спростовує необхідності проведення принаймні схематичного розмежування між послідовністю звертання або переважно до міфологізаційних чи рефлексивних способів подолання фрустрацій.

Звертаючись до міфологізації, зазначимо, що вона виступає комплексом ірраціональних, включених до цілепокладання,інтуїцій. В основі міфологізаційних суджень перебуває безсвідоме ядро, що спричиняє раціоналізації. Глибинні мотиви поведінки, базисні установки залишаються поза свідомим розглядом, витісняючись суб’єктом. Ці спонукальні сили, принципи, відношення й умовиводи оформлюють життєві світоорієнтації суб’єкта й тому відіграють у його житті ту саму роль, яку відіграє у культурі міф. Вдаванню до міфологізації передує не стільки неспроможність суб’єкта раціонально осмислити особистісно-фрустраційні фактори, скільки ціннісне ставлення до безсвідомих змістів.

У свою чергу, зіткнення з депривацією змушує людину звернутися до самопізнання, як пошуку причини невідповідності зовнішнього внутрішнім вимогам. Діяльність, її предметне вираження, рефлектується відображення людської якості, стає для людини засобом набуття знання про саму себе. Хрестоматійне «пізнай себе» залишається каменем спотикання і для сучасної культури. Самопізнання, як гносеологічна проблема, ускладнюється внаслідок самозверненості. Традиційне домагання гносеології ідеальної тотожності між об’єктом і суб’єктом пізнання наразі обертається сумнівністю самого пізнавального акту з огляду на відсутність верифікаційного еталону, який знову ж таки може надаватися міфологізацією. Способом запобігання та корекції фрустраційних станів може виступати рефлексія: у тій самій мірі, в якій депривація виступає об’єктивним фактором виникнення фрустрацій, у тій самій мірі депривація як усвідомлена проблемність, розрив у відлагодженій діяльності виступає актуалізуючим чинником щодо звертання до засобів рефлексії.

Таким чином, видно, що фрустрація може долатися як засобами рефлексії, так і засобами міфологізації. Але на останок доречним є питання: чи не є міфологізація, як спосіб подолання фрустрації, лише способом реакції на даний психічний стан? Тобто чи не є звертання до міфологізації формою регресу до первісних колективних форм свідомості? І така логіка здається правомірною, виходячи із зауваження положень теорії К.Юнга. Вирішення цього питання у першу чергу вимагає розмежування таких явищ як реакції та вирішування чи розв’язування, що пов’язані із спрямованістю діяльності на визначальний ситуативний фактор, у даному випадкові -- фрустратор. Щодо цього зазначимо, що реакція як така посутньо спрямована на вирішування наявної проблеми, є способом подолання фрустратора, однак, попри зв’язок із детермінаційним фактором, реакції у першу чергу визначаються типом особистості, а не актуальними способами предметної діяльності. Утім, у структурі особистості має місце пов’язаність із наявним досвідом, а не з ідеальним образом «Я».