Міфо-поетичне мислення та космогонічні мотиви в гуцульскій низинці

М. М. Шкрібляк, Вище професійне художнє училище №5, Чернівці

Утвердження демократичної Української держави неможливе без сучасного осмислення, відродження і продовження національно-культурних традицій у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Формуючи особистість нового часу на високих зразках національної культури, важливо пам’ятати, що “…культура — це образ народу, вона виявляє і символізує національний світогляд, етичні, естетичні, мистецькі, релігійні чи соціальні аспекти життя народу в кожночасній добі його існування” [4; 21].

Важлива роль у піднесенні національної культури відводиться народному мистецтву — матеріальним і духовним надбанням минулого та сучасного, які створювали багато поколінь українського етносу та народів, котрі завжди жили поряд чи перейшли територією України ще до і після народження Христа.

Серед різноманіття видів і підвидів народних ремесел чільне місце належить одному з найбільш поширених та улюблених рукотворних мистецтв українців — вишивці.

“У виробах українських вишивальниць нас захоплює піднесений світ краси і фантазії, поетичного осмислення життя, світ натхненних образів, коріння яких сягає міфології, звичаїв і уявлень наших предків” [6; 5].

“Вишивка — це орнаментальна скарбниця колективного генія. В ній втілено чудеса народної вигадки, фантазії — геометризований метод зображення краси землі, природи, сонця, людини” [2; 6]. Їй доступне широке “розмаїття техніки швів, обрисів елементів і мотивів, колористичних і фактурних ефектів” [3; 49-50]. Але надзвичайне й незбагненне до кінця багатство української вишивки створюють насамперед її регіональні та локальні особливості, варіанти. “Вони відбивають культурну спадщину кожної з українських земель” [3; 5]. Проте, одночасно з вигадливою та витонченою мовою художніх засобів і прийомів українська вишивка, перш за все, приваблює дослідників, науковців, художників своїм глибокообразним орнаментом, неповторністю міфо-поетичного мислення його творців, водночас і промовистою спільністю орнаментального народного мистецтва українців із прадавніми колисками світової культури.

Унікальним етнографічним осередком народної вишивки в Україні завжди була Гуцульщина. Чи не тому орнамент гуцульської вишивки у різні часи ставав предметом дослідження відомих учених, етнографів, мистецтвознавців — Д. Антоновича, Ф. Вовка, Т. Бушиної, Г. Горинь, І. Гургула, П. Жолтовського, Я. Запаско, Р. Захарчук-Чугай, Т. Кара-Васильєвої, А. Кульчицької, Е. Кольбенгаєра, М. Селівачова, В. Шухевича, Д. Щербаківського та багатьох інших.

Варто зазначити, що саме символічність вишивки гуцулів, тобто змістовна її наповнюваність, а отже — спорідненість із міфологією та народним епосом, не завжди розглядалися грунтовно, у радянські часи загалом замовчувалися, обминалися. З іншого боку, до гуцульської вишивки, як правило, прискіплива увага була лише через її самобутнє композиційне та колористичне звучання. Натомість традиційна гуцульська вишивка серед багатства різновидів технічного виконання (ще В. Шухевич дослідив 12 технік) [7; 158-159] вирізняється одним із найстародавніших — низинкою — і досі найвиразнішим та улюбленим. Саме ця техніка, створюючи для майстринь певні художньо-стильові рамки (при її виконанні стібки через одну чи дві нитки полотна кладуться з вивороту, паралельно основі, послідовно то вверх, то вниз)? чи не найбільше зберегла прадавню лексику орнаменту. І в цій візерунковій мові найвиразніше простає космогонічність — солярні знаки та символічні мотиви, пов’язані із заповітним мисленням гуцулів про священний культ неба, його вічність, про життя і смерть, світло і темряву… Набуваючи сакральності, часом лише один або два знаки-символи утворюють складні за композицією, але лаконічні за змістом, багатобарвні орнаменти (“звізди”, “зорьки”, “штерна”, “ружі”, “розети”, “сонця”, “сонечка”, “вітраки”). Обрамлюють та розмежовують їх тільки лінії — прямі (повітря, постійність, спокій, врівноваженість) та ламані (суть світобудови в єдності й боротьбі протилежностей), які утворюють символічні кола (“кочіла”), квадрати (несуть ідею розмежування зовнішнього і внутрішнього простору), трикутники (триєдина природа Всесвіту: небо, земля, людина…, сонячний — вершиною догори, місячний — вершиною донизу) [1; 7,16,18]. А численні ромби з крапками (ідеограма засіяного поля), з колом (поєднання жіночого і чоловічого начал), безкінечник (символ нескінченності життя, постійного руху в природі), драбинки (шлях до небес) широко досліджені з археологічних пам’яток відомими вченими А. Амброзом, М. Гімбутас, Б. Рибаковим, В. Драчуком, В. Даркевичем та іншими.

Цікавими, на нашу думку, могли б бути дослідження геометричних мотивів гуцульської низинки та їх розміщення в орнаменті щодо універсальних символів, виведених людиною базовими структурами ще в давнину, якими вона визначала первісні форми природи галактик [1; 14]. Це — точка в просторі та часі — осердя найбільшої сили, Центр світу; хрест — ключ до небес, спіраль — символ енергії в природі [1; 14]. Не менш доцільно й наукові знання про трипільські мотиви орнаментацї наблизити до розуміння символічності складних графічних композицій гуцульської низинки. Адже значна частина потрактованих нині знаків-символів трипільської культури притаманна і народному гуцульському вишиванню низзю (“розетка” — громовий знак; ідеограма яйця як початку життя; мотив завитка, спіралі; S і 8-подібна фігура — волюта, тільки в гуцулів вписана вона не в коло, а в ромб чи квадрат). Щодо значення багатьох із них у сучасній науці є чимало припущень. Можливо, вивчення таких рукотворних джерел, як гуцульська низинка, що збереглася й досі в генній пам’яті народу, додасть немало нового і несподіваного, науково вагомого.

Спроби власних польових досліджень автора також наводять на думку, що світ міфо-поетичного осмислення життя, Всесвіту через зв’язок із космосом, небесними світилами в гуцульській вишивці настільки наближений творцями народного мистецтва, наскільки здається нам віддаленим і незбагненним.

Л. Волинець (США) у передмові до рідкісного видання книги Є. Сороханюк “Гуцульщина в низинці” висловлює посутні висновки: “В пошанівку до свого минулого, яке гуцули називають “старовіччиною”, вони донесли до наших днів чимало архаїчних елементів… Збереження цих первісних мотивів до наших днів у сучасній гуцульській вишивці, тканині, різьбі, писанці є виявом своєрідного консерватизму. Але він зумовлений і глибокоінтуїтивним відчуттям їхньої вагомості” [5; 9,10].

Література

1. Гурська А. Мова та граматика українського орнаменту: Навч.-метод. посібник. — К.: Альтернативи, 2003. — 144 с., іл.

2. Захарчук-Чугай Р. Українська народна вишивка. Західні області УРСР. — К.: Наукова думка, 1988. — 191 с., іл.

3. Селівачов М. Лексикон української орнаментики (іконографія, номінація, стилістика, типологія). — К.: Редакція вісника “Ант”; Ніжин: ТОВ “Видавництво “Аспект-Поліграф”, 2005. — XVI, 400 с., іл.

4. Семчишин М. Тисяча років української культури. — Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто, 1985. — 550 с.

5. Сороханюк Є. Гуцульщина в низинці. Пенсокен, Н. Дж. США, 2002. — 284 с., іл.

6. Українська вишивка: Альбом/Авт. тексту та упоряд. Т. Кара-Васильєва. — К.: Мистецтво, 1993. — 264 с., іл.

7. Шухевич В. Гуцульщина, ч. 1. — Львів: Накладом НТШ, 1899.