Міфологічний простір соборності Володимира Соловйова

Ташпулов В., Національний університет харчових технологій (Київ)

Багата світоглядна спадщина Володимира Соловйова нині привертає увагу в контексті тих процесів, що відбуваються у світі. Йдеться передусім про поширення в 2-й половині минулого століття екуменічного руху, що його віддаленим речником можна вважати цього мислителя. В осмисленні теоретичних засад та перспектив екуменізму європейська світоглядна думка звертається і до філософської спадщини Соловйова.

Провідна для нього ідея об΄єднання Східної і Західної християнських Церков не мала формально-закликового чи політичного характеру, а випливала із загальних, засадничих для його світогляду ідей, зокрема й з їх онтологічного складника, який у своєму текстуальному оформленні сягає рівня своєрідної міфологеми. Розглядаючи творчий доробок Соловйова вкрай важливо виявити цей складник та його глибинний світоглядний фундамент

Можна виділити кілька принципових для філософа проблем, що хвилювали його впродовж усього його життя і до розгляду яких він повертався знов і знов. Перше місце серед них посідає, безумовно, ідеї всесвітнього об΄єднання, що розглядалося крізь призму всечасового й всепросторового возз΄єднання природного, людського та Божественного, духовно-містичного та тілесного складників буття, своєрідного Воскресіння світу в його цілісності. Ідея возз΄єднання не лише людини з Богом, а й природного світу з людиною й Богом, де людина виконує водночас функцію свого роду містка, шляху між Альфою та Омегою. Ідея Воскресіння як просвітлення матерії творчою роботою людини є тим апріорним грунтом, на якому зростає решта своєрідних концептів філософа. У поглядах Соловйова дивним чином сплелися найрізноманітніші мотиви й філософеми -- від неоплатоністичних та гностичних до кантівських, шопенгауерівських і ніцшеанських.

Філософію Соловйова наскрізно просякнуто й зцементовано ідеєю єдності світу та його еволюції від нижчого до вищого в проміжку між Абсолютом як першопочатком і Абсолютом як метою й завершенням. Намагаючись реабілітувати незаслужено знехтувану й занедбану тілесність природи, під час реконструкції еволюційного процесу повсякчасно підкреслює цілковиту необхідність тілесності, плоті. З того, з піднесення тілесного до рівня божественного образу, з розгляду чуттєвого світу як образу Божого випливає і його критика ідеалізму взагалі.

Назагал філософія Соловйова, як видається, зростає з відчайдушного неприйняття смерті як абсолютного зла. Реальною перемогою над смертю-злом, і, відтак, реалізацією, всесвітньою перемогою добра є лише воскресіння живого во плоті. Легітимований Томою Аквінським аристотелівський статус матерії як потенції буття, дозволяє мислителеві, відчуваючи себе справжнім християнином, дрейфувати в бік критикованого ним гілозоїзму.

Еволюціоністська настанова Соловйова значною мірою визначала специфіку онтологічного складника його філософської споруди, і антропологічні, соціально-політичні, як, утім, і теологічні й загалом релігійні висновки з неї. У світі позалюському, власне природному, абсолютний божественний елемент світової душі -- всеєдність -- існує лише потенційно, у сліпому несвідомому потягу; в людині він отримує ідеальну дійсність, поступово реалізовувану. Богоподібність людини полягає передусім у її свободі як самодетермінації. Як і абсолют, людина в першу чергу визначає себе через «Я єсмь» і її повсякчасна самототожність у потоці постійних перевтілень в іншого є свідченням її статусу сущого. Та, попри ствердження людської богоподібності через транскрибування людини як тілесної форми добра, для Соловйова з його постійною підсиленою увагою до тілесного і до природи загалом людина -- не меншою, якщо не більшою мірою є не лише виходом за межі природного буття, а й ступенем його ж -- природного буття -- розвитку. Вона -- Абсолютний полюс, однак є таким лише як природна істота, самоусвідомлення природи, а не як особливе, вільне творіння Боже.

Цікаво, що еволюціоністське розуміння людини спричиняє й її бачення як соціальної, колективістської істоти. Однак у протиставленні людини соціальної людині моральній перемагає усе ж остання. Моральність як наслідок такої природи людини, коли та є «формою добра», бере гору навіть над релігійністю. Соціальна суть людини, як її розуміє мислитель, полягає не в вивищеності загалу над особою, загальних цілей над особистими. Вона -- від витокової божественної потреби, від потреби в Іншому задля буття самим собою. Універсалізм людини, її здатність «ставати всім», бувши лише чимось одним, закорінено в феномені Іншого. І тут філософ впритул підходить до розуміння ролі іншого в дусі сучасної пізньої феноменології.

Індивідуація, розпад єдності на множинність, що відбулися через покладання Абсолютом свого іншого задля самоствердження, призводить і до різноманітності, до збереження субстанційної єдності лише як речі-в-собі, до реального відчуження всього від всього. Поширення «кола внутрішньої солідарності» на все смертне означатиме, відтак, досягнення людиною такого рівня моральної досконалості, коли світова відчуженість долається за збереження індивідуації. Цей стан буття і буде станом всесвітньої соборності, показником чого і принципом його організації стане Єдина Церква.