Міфологія як «педагогіка людського роду»

Медвідь А.М., Медвідь Ф. Національна академія Державної податкової служби України, Київ

Етнопедагогіка (народна педагогіка) -- це галузь педагогіки, яка вивчає емпіричні знання народу про навчання і виховання, котрі знайшли своє відображення у звичаях і обрядах, пов”язаних з життям дітей і молоді, у фольклорі, іграх і іграшках, у традиціях сімейного і громадського виховання. Вона є одним з найбільших надбань, бо завдяки їй передаються і примножуються новими поколіннями здобутки матеріальної і духовної культури народу, утверджується його національна самобутність і самосвідомість.

Міфологія є першою формою духовного життя, способом духовно-практичного освоєння світу, формою суспільної свідомості та світосприйняття «донаукових» часів. Іноді цей час називають міфологічним.

Через міфологію здійснюється усвідомлення людиною різних форм соціального життя, відбувається соціалізація індивідів, гуманізація людини та світу. В міфологічній свідомості виділені усі головні світоглядні питання: проблема походження людини і світу; місце та призначення людини у світі. В міфології розуміння світу орієнтоване виключно на минуле, тому сучасне та майбутнє розуміються як повторення по колу певного ряду подій.

Міф, як правило, поєднує в собі два аспекти: розповідь про минуле з синхронними поясненнями теперішнього і майбутнього. Він включав у єдність початки релігії і філософії, політичної теорії, різні форми мистецтва, зокрема, усної творчості, казки, билини, героїчний епос, легенди, історичні перекази.

Генетично і структурно міфи тісно пов”язані з обрядами. Особливу категорію становлять календарні міфи, що тісно пов’язані з господарськими обрядами, з помираннями-воскресіннями богів і героїв. «Біографічні» мотиви тісно пов”язані з народженням, вихованням, посвяченням, подоланням труднощів героями. Мудрість міфів і закладена в них філософія виховання полягають у системі правил, які охороняють світовий порядок від людської сваволі. Боги і герої міфів, як благодійники людського роду, чинять іноді діяння лихі, трагічні й ганебні з точки зору людей. Але люди ними милуються.

В оцінці цієї сторони міфу треба виходити, мабуть, з наявності в ньому об’єктивної суперечності, що відображає внутрішню двоїстість самого життя («від великого до смішного -- один крок»).

Моральний вплив міфології, мабуть, у вихованні розуміння відносності панування розуму у світі, в якому живе людина. Епічні (билинні) простір і час справді тісно пов”язані з міфологічним, тому структура епічного простору та часу дуже нагадує міфологічний просторово-часовий континуум.

Розбудова української державності, відновлення національно-культурного буття передбачають нове осмислення специфіки простору і часу в українській культурі. Адже соціальні час (історична епоха, життя нації чи народу, покоління, індивіда) і простір (як «розміщення» сукупності різних соціальних відносин, взаємозв”язок їхніх носіїв, зміст і структура мовних, інформаційних та інших процесів) забезпечують дію механізму історичної спадкоємності.

Отже, українська культура історично створила свою символіку часу і простору, де вони виступають як засоби згуртування людей, розгортання гідностей кожного «на миру» в світлі громадянських обов”язків і цінностей.