Міфологізм українського націопростору

Бичко А.К., Київський державний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого

Серед численних та різноманітних тлумачень концепції соціального простору помітне місце займає ідея націопростору (національного простору). На перший погляд здається, що ця ідея набула особливої актуальності в наші дні, в першу чергу для української культури. 3 цим не можна погодитися, хоча неможливо не врахувати той факт, що саме поняття соціопростору набуває філософсько-теоретичного обґрунтування в німецькій класичній філософії, коли Гегель виділяє «германський дух», як істинний носій свободи, та в «Промовах до німецької нації»« Й.Фіхте. Цілком закономірно, що водночас з німецькими мислителями до визначення національних особливостей звернулися також і італійські. Адже це було відображенням процесу становлення з розрізнених земель двох держав -- Німеччини та Італії. Певне завершення це отримало в працях італійського вченого С.Манчіні, коли він виділяє сім ознак нації: спільна територія, спільне походження, спільна мова, спільні звичаї і побут, спільне минуле, спільне законодавство та спільна релігія. Однією з перших визначена спільність території. Для українців це дійсно так. Разом з тим слід відзначити, що ця спільність виходить за межі географічних характеристик і з самого початку набуває соціальних, де домінує міфологічне начало. Це достатньо чітко виявляється в тому тлумаченні простору, яке ми зустрічаємо в славнозвісному билинному епосі. Позитивний, майже сакральний простір Києва, до якого прямують билинні герої, ворожий простір гір, де панує Змій Горинич, та глухого лісу (царювання Солов'я Розбійника). Простір набуває, зрештою, моральнісних характеристик. Виділяється террацентризм як одна з перших характеристик національного буття.

Ця лінія продовжується в пізнішому епосі українців -- в думах, хоча і набуває нового змістовного наповнення, поєднуючись з християнськими ідеалами, коли націопростір зливається з релігійними визначеннями. Разом з тим націопростір нерозривно пов'язаний з певними естетичними характеристиками. Обидва епоси поєднані тим, що герої проводять політику не загарбницьку, а оборонну. І хоча в працях діячів українського бароко значно розширяється націопростір, включаючи в себе широкий простір світової культури в цілому, все ж виразником істинної правди народного буття залишаються землі України.

Таку тенденцію можна спостерігати і в творчості тих діячів культури, які в XIX столітті опинилися на межових -- між українською та російською духовністю, рівнях (М.Гоголь, Т.Шевченко). Не тільки «садок вишневий біля хати», чи неозорі поля, на яких «гуляв» Тарас Бульба, але й в цілому сірий та похмурий простір Петербургу та Росії в цілому, до Кос-Аралу включно, сповнений «мертвими душами» та є реалізацією несамовитих загарбницьких планів імперії, яка з XVII столітті всі свої зусилля спрямувала на нескінченні завоювання, є міфологічним відображенням самого буття двох народів.

Всупереч цьому українська духовність орієнтована на «сродність», починаючи з Г. Сковороди і реалізуючись в міфологічній тематиці творчості Л.Українки, М.Коцюбинського та інших діячів української культури. «Сродность» ця має не стільки зовнішній, скільки екзистенційно внутрішній характер, який найпослідовніше виразив В.Винниченко як в принципі «конкордизму», так і у відстоюванні ідеї «чесності з собою»; у тичинівському «кларнетизмі», «азіатському ренесансі» МХвильового. Всі ці концепції так чи інакше відображали націоцентричні ідеї, які все ж ніколи не виступали запереченням світового простору як такого. За всієї зміни історичних та культурологічних світобачень залишалося в силі сформульоване М.Костомаровим положення про те, що Україна, жодною мірою не претендуючи на мессіоністську роль, закликає до ствердження певного «комунікативного» простору. Останнє навдивовиж відповідає тим ідеям, які тією чи іншою мірою характеризують пошуки сучасної світогляlно-філософської думки постмодерну.