Міфоморфні риси дискурсу постмодерну

Д. І. Кірюхін, Інститут філософії імені Г. С. Сковороди НАНУ, Київ

Однією з характерних рис ситуації, яка позначається як постмодерн (постсучасність), є відновлення в ній майже втраченого в класичну епоху простору міфу. Причому з самого початку необхідно зауважити, що слід відрізняти романтичну рецепцію міфу, яка відбулась на початку ХІХ століття, що, як вірно показав М.&nbsp,Габермас, прагнула зберегти індивіда, суб’єкта права, від його сучасної рецепції, коли Христос знову ототожнюється з Діонісом, проте індивідуальна особистість тут розкривається як зовнішня форма щодо окремих сил. Новий простір міфу конституюється завдяки декільком моментам.

Так, в першу чергу слід відмітити децентрацію класичного простору досвіду, позбавлення від уявлення про його абсолютну основу. Це стан, коли втрачається абсолютна єдність, відсутня вимога сходження до центру, до основи, що вимагає &#171,міфоморфного&#187,, &#171,міфологічного дискурсу&#187, (Ж.&nbsp,Дерріда).

Подібний дискурс є міфоморфним тому, що він не може мати автора, він, так само як і міф, є анонімним. Дійсно, монологізм іудео-християнської традиції спочатку долається у полілозі (А.&nbsp,Арто, Дж.&nbsp,Джойс), а потім утверджується самостійний характер мови відносно індивіда (М.&nbsp,Фуко, Ж.&nbsp,Дельоз). Наголошується, що індивідуалістичний суб’єкт, досягнення Нового часу, не просто канув у минуле, але він &#151, взагалі &#171,нещодавнє творіння&#187, (М.&nbsp,Фуко).Так, для А.&nbsp,Арто, ідеї якого вплинули на погляди французьких філософів-постмодерністів, людина &#151, це &#171,всього лише штрих&#187, на безмежному полотні життя. Людині як конкретній особистості Арто, свідомо звертаючись саме до міфології, яка не знає особистості, протиставляє &#171,людину тотальну&#187,, котра не викривлена примусом зовнішніх щодо неї сил, таких, як релігійні та соціальні норми.

З іншого боку, Ж. Батай виступає за свідоме відчуження всякої ідентичності суб’єкта, автора оповідання, результатом чого є зникнення суб’єкта (згадаймо батаївське: &#171,я пишу, щоб стерти своє ім’я...&#187,). Те ж саме можна побачити й у проголошенні &#171,смерті Людини&#187, М.&nbsp,Фуко, послідовному виключенні суб’єкту із мисленнєвої сфери у А.&nbsp,Барта, ліквідації принципу ідентичності думки та мислителя у П.&nbsp,Клоссовські. Тому можна казати про реалізацію у названих авторів простору міфу як децентрованого твору (К.&nbsp,Леві-Стросс), внаслідок чого мова постає для них як анонімна.

Наступним принципом, після децентрації та анонімності, завдяки якому міф утверджується в ситуації постмодерну, є проголошена Ж.-Ф.&nbsp,Ліотаром недовіра до метенарративів, які об’єднували, тоталізували, легітимували розуміння реальності та виражались в універсальних пояснювальних системах. Тому недовіра до метанарративів &#151, це водночас недовіра до християнської метафізики та, з іншого боку, утвердження плюральності нарративів, незводимості їх до загального знаменника. І, оскільки міф базується на нарративі, зворотнім боком боротьби з метанарративами саме й є утвердження міфу.

Водночас не слід розуміти таке конституювання міфу як безпосереднє відтворення традиційної міфології, адже Р.&nbsp,Бартом показується невластивий для неї хаотичний, безсистемний, безсюжетний характер сучасних міфів, наголошується на можливості переходу будь-чого у міф, оскільки останній не має субстанційних меж.

Водночас дана ситуація створює умови для продукування нового досвіду божественного, невластивого для християнської метафізики. Втрата уявлення про трансцендентне укорінення особистості людини, про абсолютний сенс її існування, що було породженням християнства, створюють таку ситуацію відношення людини до священного, коли божество постає як Інше іншого, коли відсутнє уявлення про втілення, посередництво.