Міфориторична реальність української культури

Бондаревська І.А., Київський Національний університет імені Тараса Шевченка

Поняття міфориторичної реальності (А. Михайлов) не передбачає історичної дистанції між теперішнім, минулим і майбутнім, а виражає тяглість «того самого» в різних часових точках буття культури. Діагноз дивовижно стійкої не історичності, не здатності до адекватної історичної рефлексії і дії вже неодноразово ставився українській культурі протягом минулого століття. Про укоріненість міфу в українській суспільній свідомості як наріжну проблему культури писав Є. Маланюк. Поняття міфу в кінці ХХ сторіччя стало концептуальною схемою аналізу творчості Т. Шевченка і паралельно стимулювало висновки щодо стану культури, її базових образів і моделей (Г. Грабович, О Забужко). Увага до міфу -- це не є данина науковій моді, яка відгукується на запити постмодерністської реміфологізації дійсності. Швидше - це відчайдушні спроби розірвати замкнене коло і відсторонити для аналізу міфориторичний простір української культури, але про наслідки такої інтелектуальної праці говорити ще рано. Важливо окреслити проблему: постмодерна реміфологізація української культури має бути парадоксальною, позаяк українська культура ніколи не переживала деміфологізації своїх підвалин, на зразок того, як це відбувалося в Європі в ХVІІ -- ХVІІІ сторіччях.

Міфориторичний простір існування втрачає статус реальності, коли різниця між дійсними талерами в кишені і уявними талерами в голові є не просто здобутком індивідуальної рефлексії, а перетворюється на засадничий принцип діяльності людини і життя суспільства. За обставин дії такого принципу можна, наприклад, потрактувати літературу як fiction, продукт роботи уяви, яка має сенс тільки у протиставленні до дійсного і реального. Або можна сформулювати позитивні завдання для науки і розумової діяльності взагалі, вимагаючи абсолютного пріоритету принципу реальності (дійсності), вилучаючи з «картини світу» все суб’єктивне, вигадане, не доведене тощо. Слова і образи відокремлюють індивіда від дійсності. Якщо раніше слово (образ) було інструментом культури, тепер воно стає інструментом дійсності (А. Михайлов), засобом автентичності самовираження індивіда і реальності.

Всеохоплююча ідея дійсності кладе край міфориторичній єдності історичного простору і часу, оскільки мистецтво дійсно бути полягає в здатності виокремлення неповторності історичного місця і простору та плекання його як можливості здійснитися, прорватися у реальність. Принцип дійсності і прискіплива рефлексія та саморефлексія, що його обслуговують, становлять основний нерв західної культури. Випробування слів, творів, ідей на дійсність стає базовою практикою: дає свободу мистецькій творчості («риторика» перетворюється на лайливе слово) та інтенсифікує пізнання як дослідження, пошук прихованих, не явних властивостей реального світу.

В Україні виокремлення ідеї дійсності як регулятивного принципу індивідуальної діяльності і культури не сталося. Слово і образ залишилися вартими довіри репрезентантами реальності у нескінченному часі і просторі. Минуле не відходить від теперішнього, а стає учасником події «тут і тепер» (хоча ця категорія є чужа для такого типу культури, де все триває у стоянні). І ця обставина фіксується як особливий «хронотоп», коли йдеться про барокове українське письменство і живопис; проте, і народницька традиція в культурі ХІХ століття відтворює таку саму просторову і часову модель існування. Народницька гілка сучасної офіційної культури організована за аналогічним принципом. Акцент на етнографії та етнографічній історії чудово вписується в загальну міфориторичну традицію культури, усуваючи можливість чіткого проявлення питання про історичне «тут і тепер», яке витісняється реактуалізацією того самого як єдиного рятунку для національної і культурної ідентичності. Значення тут має інтенсифікація почуття, оновлення гостроти переживання вже існуючого (готового) смислу («Мамай» О. Саніна). Дослідження, у модерному сенсі, є недоречним у відношенні до цих смислів. Проте «дослідження», яке проголошується у риториці Ф. Прокоповича, цілком відповідає особливостям риторичного стану культури.

Міфориторична реальність є нескінченною у можливостях розширення. Вона дозволяє адаптувати до системи своїх образів і смислів будь-яку ідею, застосовуючи принцип правдоподібності. При цьому навряд чи варто остерігатися революційних наслідків такої події (наприклад, гендерні студії). Особливість міфориторики в тому, що вона гарантує сталість смислу, приймає із зовні тільки оболонку.

Важливо наголосити, що сучасна неориторика західного походження зростає на ґрунті філігранної семіотики і тотальної недовіри до автентичності слова. Для міфориторичної традиції, в тій формі, в якій вона розквітає в Україні протягом ХVІІ-ХVІІІ сторіч, риторика, це не «всього лише» слово, це слово, яке дорівнює дії, слово, яке заряджене автентичністю і дійсністю. Сучасна культура все ще залишається під її тотальним впливом.