М.О. Бердяєв про кінцеву онтологічну місію людини

В.В. Патерикіна, С.Я. Клецова, Донбаський державний технічний університет

М.О. Бердяєв належить до мислителів, які зробили значний внесок у розробку філософських проблем людини, сенсу її існування. Він створив оригінальну концепцію божественного походження свободи та творчості як призначення людини, деякі ідеї котрої помітно виходять за межі традиційної релігійно-християнської філософії. М.О. Бердяєв розрізняє три типи свободи: 1) первинну ірраціональну свободу (свавілля); 2) раціональну свободу (виконання морального імперативу); 3) свободу, що просякнута любов’ю до Бога.

Первісним онтологічним принципом, за Бердяєвим, є божественне «ніщо», воно незбагненне, єдине, не має ніякої диференціації. «Ніщо» породжує Бога, який із цього «ніщо» створює людину і світ. Створення світу Богом є вже другим актом розгортання «ніщо». У «ніщо» і вкорінюється свобода, і якщо Бог-творець є проявом вищої, справжньої свободи, то у світі «ніщо» проявляє темну, ірраціональну свободу, тобто свавілля. Таким чином, первісна єдина свобода «ніщо» розщеплюється на два протилежні полюси, що належать Богові і світу. Бог-творець, створюючи світ і людину, аж ніяк не створює їх свободу, і тому він не має влади над ірраціональною свободою свого власного створіння, а відтак він не є відповідальним за цю свободу і за те моральне зло, що з неї випливає. Отже, Бог не є всемогутнім, а його промисел не є всеосяжним: він не може передбачати дій людини, адже її свобода має меонічну природу, коріння якої сягає «ніщо», «небуття» [1, 462].

Людина в світі має пройти тяжкий шлях, аби піднести свою свободу від ірраціональної через раціональну до справжньої, істинної свободи, просякнутої любов’ю до Бога. Людина мусить підняти свою свободу на вищий щабель божественної свободи за допомогою Бога: адже тільки у свободі Бога здійснене просвітлення, подолання свавілля, поєднання з любов’ю до створінь. Однак у світі панує ірраціональна свобода, що призводить людину до зречення Бога-творця, до виникнення суперечності між добром і злом, унаслідок чого історія людини і світу перетворюється на трагедію. Син божий особисто вступає в космічну трагедію, аби зсередини світу поєднати свободу з любов’ю і у такий спосіб досягти переображення, обоження світу. Сходження людини за допомогою Бога до істинної свободи має передумовою вільну, без примусу любов людини до Бога, яка є подібною до любові Бога до людини. Цей процес означає, що творіння світу триває, цей антропологічний і космологічний процес є восьмим днем творіння [1, 463]. Бердяєв вважав, що найліпшим шляхом поєднання свободи і любові, що має привести до апокатастазису, є розвиток творчої діяльності людини. Переображення світу є процесом та результатом спільних зусиль, спільної творчості Бога і людини, від якої, як від свого друга, Бог очікує саме вільної творчої діяльності. Творчість розуміється як потрясіння людини, піднесення її до сфери божественного духу як трансцензус із феноменального світу об’єктивації (де панує необхідність, відчуження, розірваність часу, страждання, розтин існування раціональністю на суб’єкт та об’єкт) у ноуменальний світ суб’єктивації. Творчість — це активний внутрішній духовний інтуїтивний пізнавальний процес, у якому завдяки релігійній вірі, граничному емоційно-вольовому напруженню здійснюється опанування істиною через розкриття духовного універсуму у внутрішньому світі особистості, через релігійний гносис, богопізнання. Та тільки цим творча діяльність людини не обмежується: адже ноуменальний світ не є завершеним, і це відкриває перед людиною можливість співтворчості з Богом, більш того, творчість виступає аж як головна космічна, онтологічна місія людини [1, 458-459, 462-463].

Концепція свободи та творчості у Бердяєва є спробою вирішення гострої проблеми теодицеї: як християнський мислитель, він воліє обстояти постулат про Бога як першоджерела усього існуючого, але як релігійний реформатор, він прагне понад усе ствердити право людини на свободу і творчість. Саме тому він змушений звузити повноваження Бога-творця, звільнити його від відповідальності за наслідки свободи людини, аби перекласти її на всезагальне безособове «ніщо».

Бердяєв заперечував тлумачення християнства як релігії особистого спасіння, пов’язаної з ескапізмом та засудженням будь-якої активності людини, він сприймав і розвивав християнство як релігію свободи, любові, моральності й творчості людини. Особливе значення філософ надавав ствердженню морального абсолюту як передумови самої можливості справжньої свободи й творчості людини. Для нього питання співвідношення вільної творчості і моральності поставало таким чином: або моральний абсолют існує — і тоді можлива справжня вільна творчість особистості, або ж він не існує — і тоді свобода особи можлива лише у вигляді свавілля, тобто має негативний, нетворчий характер.

Отже, на думку Бердяєва, кожен справжній вільний творчий акт людини входить до царства божого, тому саме вільна творчість становить основу антроподицеї, а також і теодицеї.

Література

1. Бердяев Н.А. Самопознание // Н.А. Бердяев. Самопознание: Сочинения.— М.: ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс; Харьков: Изд-во Фолио, 1999.— С. 249 — 585.