Мистецькі традиції у модерному світі сучасної дитини

О.М.Кушніренко, Полтавський державний педагогічний університет ім. В.Г.Короленка

Актуальність здатності декоративно-ужиткового мистецтва впливати на розвиток особистості для суспільства, що вболіває за збереження національного обличчя, незаперечна. Особливе місце належить народному мистецтву. Народне декоративно-ужиткове мистецтво зберігає завдяки своїм творам те світо­сприйняття, яке було притаманне нашим пращурам у далекому минулому. Воно є фундаментом, на якому грунтується будь-яка національна культура світу. Народне мистецтво — це той прошарок культури, який відшліфовувався багатьма поколіннями. Тому завдяки збереженню історичної пам’яті воно надає можливість скористатися багатющим скарбом, що надихає на творчий пошук все нові і нові покоління наслідувачів культури. Знання, враження та емоції, якими здатне збагатити це мистецтво, дають поштовх для творчості. Наявні у ньому приклади досконалості сприяють визначенню власного розуміння краси.

Вплив цього мистецтва на духовний розвиток особистості є загально­визнаним на рівні освітньої парадигми вже більше століття, що підтверджується давністю традиції уведення відповідних завдань у педагогічну практику та їх наявністю у всіх сучасних програмах з образотворчого мистецтва та художньої праці для загальноосвітніх шкіл.

Однак це лише зовнішні ознаки благополучності. Насправді ж саме зараз в Україні у гострій суперечці завершуються процеси, які вже декілька століть тому привели до повної втрати народного мистецтва на заході. Найгостріше розвивається конфлікт між сурогатною модерною культурою і народними традиціями на особистісному рівні, оскільки повністю змінюється стиль життя народу.

Педагогічні концепції радянського періоду були створені та реалізовані завдяки ідеологічному спрямуванню і використанню народного мистецтва як засобу звужування та нав’язування стереотипного мислення всіх членів суспільства. Було спотворене у зародку саме значення приналежності особистості до будь-якої національності. Це безумовно негативно позначилося на подальшому розвиткові особистості, на її здатності ідентифікувати себе з певним культурним ареалом. Однак у ті часи державна підтримка окремих народних промислів все ж забезпечувала творчу діяльність майстрів традиційних видів мистецтва, сприяючи певній консервації хоча б їх окремих напрямів. Коли ж на відкриті пострадянські простори ринула західна кічева навала, конкурентна боротьба з модерним ширпотребом для традиційної культури стала, і в силу різних причин не могла не стати, катастрофою.

Розгублене, безініціативне, економічно збідніле і байдуже до національних коренів покоління вихованих у радянські часи батьків здебільшого виявилося неспроможним скористатися умовами, які надає незалежність України, для виховання своїх дітей у повазі до національної культури, для розвитку їх національної свідомості, для гідного наслідування народних традицій. Повсякденність пересічної сучасної дитини заполонила велика різноманітність масової продукції, що має яскраве забарвлення, швидко змінюється і нав’язується всіма засобами інформації. Для сучасного покоління дітей, вихованих на абсолютно чужорідних і агресивних зразках Барбі, Бетмена, трансформерів, коміксів, комп’ютерних ігор тощо, лірична поетика кращих зразків традиційного мистецтва стає незрозумілою і зовсім чужою. У них формується «синдром Барбі» — поверхове, швидкоплинне сприйняття, поганий смак, недбале ставлення до результатів не лише чужої, але врешті і своєї творчості. Втратила достовірність стверджувана колись радянською педагогікою концепція генетичної спорідненості світосприйняття та образотворення народного майстра і дитини, оскільки система образних стереотипів, семантичних кодів і дій з ними у сучасної дитини зовсім інша.

У цих умовах не спрацьовують старі педагогічні методики, спрямовані на виховання любові до народних традицій. Перш за все тому, що не повністю визнано остаточну зміну основного носія та умов існування культурної спадщини, наявності катастрофічного розриву між реаліями життєдіяльності сучасного українця і умовами формування виразної мови та засобів образотворення традиційної народної культури. Романтичні сподівання на те, що завдяки новому просвіт­ницькому рухові геть уся українська молодь стане носити вишиванки та шаровари і плахти, а діти стануть гратися баринями, свистунцями та баранцями — безперспективні. Необхідно змиритися з тим, що настала нова ера існування традицій народної субкультури, чітко визначити її місце у прагматичному світі космополітичної свідомості нової генерації українців. Лише це допоможе розробити конче необхідні реальні шляхи педагогічного впливу на майбутні покоління з метою збереження та трансляції традицій національної культури у майбутнє.