МИСТЕЦТВО І ДУХОВНА КУЛЬТУРА

В.Смікал, ІПППО АПН України

Мистецтво завжди відображає у своїх творах певний конкретний історичний тип людини і певний рівень оволодіння нею предметами та явищами культури. Водночас йому властиво ставити такі проблеми буття людини, які важливі для всіх культурно-історичних епох. Тому можна стверджувати, що в творах мистецтва в художньо-узагальненій, чуттєво-конкретній формі втілено історичний шлях складного процесу формування суспільної самосвідомості людини.

Якщо аналізувати історичний розвиток мистецтва крізь призму співвід­ношення художньої картини світу та художньої концепції людини, то виявляється, що художній концепції особистості кожної історичної епохи відповідала певна художня картина світу і навпаки.

Так, космополітичній художній картині світу античного та ренесансного мистецтва відповідає антропоцентрична за своїм змістом художня концепція людини. Відмінність між античною та ренесансною художньою концепцією людини полягає в тому, що людину в мистецтві епохи Відродження зображували не просто як центр Всесвіту, її художньо трактують передусім як особистість. Релігіозно-теоцентрична художня картина світу періоду середньовіччя породжує антигуманістичну концепцію особистості, згідно з якою людину вважають «пісчинкою Всесвіту».

Реалістичній картині світу ХVІІ-ХІХ століть відповідає антропоцентристсько-гуманістична концепція людини. Натуралізм, наприклад, не зробив істотного внеску у збагачення художньої картини світу, відтак і художньої концепції людини. В творах цього напрямку світ зображується як аморфне, позбавлене динаміки утворення, а людина інтерпретується не як особистість, а як біологічна, хоча й естетично досконала, істота. В мистецтві, що ґрунтується на філософсько-світоглядній концепції екзистенціалізму, світ зображується як такий, що чужий людині, а вона самотньою у ньому.

У сучасних умовах, коли параметри світу людини предметно розширилися до космічних масштабів, завданням мистецтва стає збереження та посилення (в доступних формах) художньо-естетичної свідомості і способу духовно-практичного освоєння дійсності, особистісного, індивідуального начала в людині. Збереження гуманістичного мікрокосмосу людини об’єднує реалістичну художню картину світу та гуманістичну художню концепцію людини.

Саме така концепція визначає пріоритети педагогіки нашого часу, зокрема культурологічний підхід до розвитку внутрішнього світу особистості, її неповторно-особистісного «Я», високої духовності, що є органічною складовою світоглядної культури. У зв’язку з цим виникає потреба в уточненні змісту поняття «духовність». Воно є квінтесенцією духовного буття суспільства та людини, відображає суспільні його аспекти (економічні, соціальні, політичні) не в їхньому об’єктивному існуванні, а в людському, суб’єктно-особистісному значенні. І якщо для економіки, політики, соціальних структур, конкретної суспільної системи найбільш актуальними і значущими є цінності саме цієї системи, то для духовної сфери такими є неперехідні, вічні, гуманістичні цінності.

У загальному вигляді духовне можна визначити як спосіб відображення та оволодіння людиною дійсністю. Цей спосіб детермінований орієнтацією пізнання і її діяльності на вищі цінності життя та культури, що ґрунтується на ідеалі вільного і всебічного розвитку людини як конкретно-історичної єдності індивідуально-неповторного та універсально-загального. Інакше кажучи, йдеться про таку якість свідомості та діяльності, яка акумулює здатність людини вийти за межі безумовно необхідного (що зумовлюється ситуацією та потребами матеріальних умов буття) і будувати свою діяльність відповідно до уявлень про призначення людини, її досконалість.

Ставлення людини до вищих цінностей буття, ступінь оволодіння ними є критерієм та показником її духовності (тобто людяності і культурності). Так само, ставлення суспільства і конкретної соціальної системи до вищих цінностей, є критерієм розвитку його культури. Що стосується мистецтва, то воно посідає особливе місце в системі духовної культури.

Мистецтво є феноменом культури, в якому фіксується і концентровано виражається досвід людей світоглядного самовизначення. В художніх образах, як правило, відтворено ті естетичні ідеї, які несуть високий інтелектуальний і гуманістичний заряд і співзвучні загальнолюдським інтересам. У специфічній формі мистецтво виражає те, що переживають чи мають переживати всі представники конкретного суспільства.