«На рушничок стати...» (Про символіку деяких «обрядів переходу»)

М. М. Красіков, Харківський національний технічний університет «ХПІ»

У традиційній народній культурі українців загальновідомим є ставання молодих на рушник під час шлюбної церемонії, звідки і сам вираз «на рушничок стати», який став синонімом взяття шлюбу. До речі, стають на рушник не тільки в церкві, а й «як молоду зустрічають, простеляють рушник на порозі — на рушник стають» [зап. нами 1.07.03 від Надії Федорівни Чумак, 1951 р. нар., с. Великі Бучки Сахновщинського р‑ну Харківської обл.]. Символіка цього ритуалу прозора: довгий і розшитий квітами рушник — поетичний образ довгого і щасливого («квітучого») життєвого шляху, на який стає подружжя.

Проте ставання на рушник (або переступання через нього) зустрічається і в інших «обрядах переходу». Зокрема, у звичаї проводів до армії. Так, у с. Космач на Гуцульщині, «як іде з хати солдат, стелять на порозі рушник свячений (святять на Великдень, на Спаса...) — непраний! (Особливо так робили, коли в Афганістан виряжали). Наступити на нього треба [новобранцеві — М. К.]. Кажуть: «Най тобі дорога гладко стелеться! Най Бог помагає!» [Записано нами 29.10.05 від Любові Миколаївни Варцаб’юк, 1948 р. нар., родом з с. Бабинопілля Косівського р-ну Івано-Франківської обл., з 1971 р. живе у с. Космач того ж р-ну]. Цікаве уточнення щодо того, що рушник повинен бути непраний. Зрозуміло, він не має бути брудним, але вживаність робить його причетним до свого, знайомого, хатнього світу, і, таким чином, за аналоговим мисленням, притаманним носіям традиційної народної культури, страшна, чужа і незнайома дорога робиться, начебто, не такою вже лячною.

У певних місцевостях Східної України (дуже локально, зокрема, у деяких хуторах та невеликих селах Перевальського та Новоайдарського районів Луганської області), за переказами наших респондентів (запис 2005 р.), побутує звичай (ймовірно, досить архаїчний) розстеляти рушник під час похорону перед входом (воротами) цвинтаря. Треба, щоб кожен із членів траурної процесії наступив на нього. Тут, звісно, на перший план виступає апотропеїчна (захисна) функція цього «класичного» магічного предмету, причому і для живих, які тимчасово потрапляють у володіння Смерті (сакральний локус), і для мерця — адже його шлях на той світ повинен бути добрим, «гладеньким», без перешкод і, звісно, безповоротним. Для небіжчика це початок нового «життєвого» шляху у Вічності, і він ніби «стає» на нього, коли його проносять, наступаючи на рушник.

І ще один ритуал поширений теж локально, але у кількох регіонах України (а також Росії) — принаймні, ми його фіксували у Харківській, Полтавській, Луганській, Вінницькій, Бєлгородській та деяких інших областях. Коли купили корову і заводять її у новий двір, кладуть на хвіртці або на порозі хліва рушник, щоб корова переступила його. Робиться це, «щоб ніяка відьма не підступила» [зап. нами 15.07.04 від Ганни Панасівни Чернящук, 1943 р. нар., с. Іванів Калинівського р-ну Вінницької обл.], «щоб пішло у руку» [зап. нами 8.08.03 від Івана Васильовича Бовкуна, 1953 р. нар., с. Ливинське Новосанжарського р-ну Полтавської обл.] або з такою мотивацією: «Як хазяйку (жінку) ведеш додому, так і корову: як заводиш у двір, через поріг надо постлать полотенце, щоб перевести корову: щоб додому ходила» [зап. нами від Н. Ф. Чумак, с. Великі Бучки]. Стелеться рушник, до речі, по-різному у різних господарів (навіть в одному селі): або вздовж порога, або впоперек; в останньому випадку аналогія з «життєвим шляхом» виглядає більш наочно, адже для корови перехід на нове подвір’я — це перехід у новий світ, чужий і незнайомий, це початок нового життя — звідси ці аналогії з молодою.

Іноді замість рушника у цьому випадку стелять доріжку (як і у весільному обряді де-не-де простеляють доріжку молодим від хвіртки до порога хати): «Бувало, стелили доріжку (самоткану, із коноплі) на хвіртці, щоб корова пройшла: дорожка ж гла­денька — так це щоб було все гладко з коровою» [зап. нами 28.08.04 від Ганни Архипівни Яловенко, 1931 р.нар., нар. у с. Зимовенька Большетроїцького р-ну Курської обл.— теп. Шебекінський р-н Бєлгородської обл., з 1954 р. живе у с. Большетроїцькому Шебекінського р-ну].

Вражаюча подібність наведених звичаїв зайвий раз переконує у синкретизмі мислення і цілісності буття людини традиційної народної культури. Повсякденне життя не сегментується на певні обрядодії. Навпаки, певні ситуації (у даному випадку іні­ці­аційні «обряди переходу») викликають певну ритуальну практику, яка базується на міфологічних уявленнях, що сягають глибокої архаїки.