Обряд українського весілля в образотворчому мистецтві

С. В. Коновець, Ін-т педагогіки і психології професійної освіти АПНУ, Київ

В українському образотворчому мистецтві відображення традиційної обрядовості та народної звичаєвості складає досить вагомий пласт художніх творів. Однією з найбільш популярних у цьому плані тем є українське весілля як зразок комплексного поєднання кількох видів мистецтва (драматичного, пісенного, музичного, декоративно-ужиткового).

Цей родинно-побутовий обряд як своєрідне колективне свято привертав увагу багатьох художників своєю композиційною силою, різноманітністю фольклорного звучання, різнобарвністю та образністю естетичного втілення.

Незважаючи на існування локальних особливостей у регіонах України, весільний обряд мав багато спільних рис. Насамперед, змістовність та послідовність окремих ритуалів.

Першим з них було сватання (змовини, заручини, договір), яке відбувалося за декілька днів чи тижнів до весілля. Якщо при сватанні батьки нареченої давали позитивну відповідь, дівчина виносила сватам вишиті рушники, якими вони перев’язували один одного через плече. Якщо відмовляли, то замість рушників красномовно дарували гарбуза.

Не всі з відомих ритуалів українського весілля стали об’єктом відображення у мистецьких творах, але такий з них, як сватання, привернув увагу багатьох художників («Старости» Т. Г. Шевченка, «Свати» М. К. Пимоненка, «Сватання» М. А. Приймаченко, «Сватання» І. С. Їжакевича).

Після сватання, напередодні весілля, випікали весільний коровай — найважливіший атрибут цього родинного свята. Його випікали («бгали») у п’ятницю, напередодні весілля, жінки-коровайниці. Нерідко коровай ставав справжнім мистецьким твором, адже його декорували випеченими з тіста птахами, квітами, «шишками», а також святковими свічками та різнобарвними стрічками . Його достовірне та поетичне зображення можна побачити у картині «Весільний коровай» В. Й. Патика.

У суботу, перед весіллям, влаштовувалося своєрідне прощання молодих із дівочою та парубоцькою свободою. Друзі і подруги нареченої та нареченого збиралися окремо (вечорини, підвесілок, дружини). У молодої це дійство називалося дівич-вечір. Воно відзначалось особливо проникливо та лірично. Подружки плели весільний вінок та заквітчували гільце (ритуальне весільне деревце). Звичай прикрашання дівчат вінками з квітів майстерно відтворив у своєму мистецькому творі «Одягають вінок» Т. К. Трутовський.

Далі, у неділю вранці, власне, і розпочиналося весілля. Відповідно одягали наречену, про що красномовно розказав у картині «Наречена» Ф. Т. Кричевський. Потім у родині молодої зустрічали нареченого. Пара ставала на весільний рушник й просила у батьків благословення. Після цього весільним поїздом (уся весільна процесія) молоді їхали до церкви вінчатися. Після вінчання молоде подружжя направлялося до родини батьків молодого, де їх знову на весільному рушнику зустрічали з хлібом-сіллю, поздоровленнями та побажаннями довгих років життя та щасливої долі. Напрочуд виразно та переконливо звичай весільного викупу молодої перед прибуттям до домівки її коханого розповів у широкомасштабному полотні «Весільний викуп» К. О. Трутовський.

Сучасну інтерпретацію українського весілля яскраво представляє у своєму творчому доробку «Весілля» Т. Н. Яблонська.

Найчастіше закінчувалося весілля у неділю ввечері або пізно вночі ще одним викупом молодої, врученням подарунків та розподілом весільного короваю.

У понеділок, після весілля, зазвичай відбувалися так звані митвини та весільний сніданок. Саме повесільний понеділковий ранок колоритно зобразив у творі «Весілля» І. І. Соколов.

Відтак можна зробити висновок щодо безперечної значущості творів українського образотворчого мистецтва у висвітленні та подальшому збереженні весільного обряду як важливої складової нашої культурної спадщини.