Обрядові парадигми традиційних українських ігор

А. І. Берестовий, Черкаський художньо-технічний коледж

Гра посідає важливе місце у житті людини, оскільки є однією з первинних форм фізіологічної і психічної активності. Функції гри у суспільстві і ставлення до неї слугують показником його культурного розвитку, а також соціальних, політичних, ідеологічних орієнтацій. Разом з тим, гра не є виключно культурним феноменом. Етологи і орнітологи визнають гру важливим видом життєдіяльності тварин і птахів, виявляють різноманітні її функції. Гра знаходиться у центрі проблематики вивчення адаптаційної діяльності вищих тварин [1, 42–52].

У традиційному суспільстві, на відміну від сучасного, гра є не лише формою відпочинку, а й інститутом творчості. Вона сприяє самореалізації особистості і спілкуванню, виконує функцію своєрідного регулятора суспільних відносин шляхом імітування нереалізованих психічних і фізіологічних потреб, створення різноманітних ситуацій, де провокуються певні емоційні стани. Крім того гра досить часто виступає як стратегічна поведінка, розрахована на очікуваний результат.

Теорія і філософія гри розглядалась у працях відомих вчених. Серед них варто зазначити Ч. Спенсера [2], В. Вундта [3], Д. Партіка, Є. Геккеля [4], Г. Холла [5], Й. Хейзінги [6], Х.-Г. Гадамера [7]. На межі ХІХ-ХХ століть методологічною основою для багатьох теорій ігрової діяльності був біогенетичний закон Е. Геккеля, згідно якого історія розвитку інди­відуального організму в стислому вигляді повторює основні риси і еволюцію тих форм, від яких він походить [4, 7–9]. Саме теорія Е. Геккеля отримує подальшу розробку у Й. Хезінги, який розглядає гру як джерело культури. Вчений розміщує в «ігровому просторі» не лише мистецтво, але й науку, побут, звичаєве право і військове мистецтво культурних епох минулого [6].

Поряд із зарубіжними вченими проблематика гри активно вивчалась вітчизняними дослідниками. Так, А. Луначарський, вважав, що гра є основою, на якій базується вся культура, оскільки «звільнює людину від прямої потреби, від примусу, стимулює до мислення і творчості» [8, 1]. А. Пок­ровський розглядав гру у порівняльному аспекті, намагався окреслити загальну семантику цього поняття. Він зазначав, що етимологія слова «гра» досить давня: «У стародавніх греків воно називало дії, притаманні дітям, у євреїв — відповідало поняттю про жарт та сміх. Римське «ludo» було синонімом радості. Німецьке дієслово — «spilan» позначало легкий плавний ритмічний рух. Таким чином, у це широке коло входило все, починаючи з дитячої гри у солдатики до трагічного відтворення героїв на сцені театру,— від дитячої гри на горіхи до біржевої гри на червінці,— від звичайного бігу по поличці до вищого мистецтва скрипаля тощо» [9, 1].

Цікавою є думка про відтворювальну функцію гри, яка криється, на думку К. Гросса, у звільненні і почутті свободи впродовж ігрового часу: «Під почуттям свободи я розумію не те почуття, яке пов’язане з усталеними уяв­­ленням про свободу, а безвідповідальну насолоду свободою <...>. Гра — це сховище, місце, щоб не бути колесом у машині <...>. Ми відпочиваємо під час гри — під­креслює К. Гросс,— не стільки від втоми, скільки від примусу роботи» [10, 768]. Вчений також вважає, що гра є психологічною потребою кожної людини, оскільки вона компенсує «недолік буття». «Незадоволеність у грі втрачає значну долю своєї гіркоти, яку вона мала в дійсності, бо в усіх невдачах учасника гри супроводжує впевненість, що все це — лише добровільно розпочата гра, яку йому варто тільки припинити, щоб всьому покласти край. Що ж доводить ця свобода, ця можливість припинити гру? Во­на доводить, що в почуттях гравця немає неминучості, яка властива реальній події, відсутній слід усвідомлення невблаганного зовнішнього при­му­су, немає безутішних спогадів про минуле, яке не можна повернути, і безнадійної перспективи на нещасне майбутнє — словом, немає ніяких неприєм­них додаткових почуттів, які в дійсності і роблять горе нестерпним» [11, 129].

Людина бере участь у грі для того, щоб, втомившись, відновити сили, адже активна діяльність сприяє більш якісному відпочинку, ніж абсолютна бездіяльність. Очевидно, що людина грає для того, щоб застосувати ті функції організму, які не задіяні нею в період роботи. Варто також відзначити, що у житті сучасної людини все менше місця займає фізична праця, в той час як зростає роль абстрактного мислення, концентрації уваги. При цьому напружуються переважно мускули пальців та очей. Ця зміна відбулася настільки швидко, що здобуті людиною стійкі звички до важкої фізичної праці, вступають у протиріччя із сучасним стилем і це викликає неврози. Саме тут і проявляються конструктивні якості гри, що нівелює внутрішню напругу, викликану давніми людськими інстинктами.

Таким чином, гру можна назвати інстинктивною за походженням, звернутою до минулого. З точки зору деяких сучасних філософських теорій, функції гри полягають у знищенні сучасною людиною тваринних інстинктів, які є неадекватними по відношенню до цивілізованого життя. Якщо ж ці генетичні звички будуть регулярно програватися, то вони поступово ослабнуть, що сприятиме внутрішній еволюції.

Одна з провідних функцій «дорослої» гри полягає у її обрядовості. Гра доповнює емоційну сферу особистості тими почуттями, які людина не переживає у реальному житті. Вона взаємопов’язує функцію «доповнення» із функцією «звільнення»: лише гра дозволяє змінити «робочий одяг» серйозного життя на святковий, ігровий. Варто згадати ґрунтовне дослідження середньовічної культури, де ігровий компонент посідає чільне місце. Так, обрядова функція карнавалу полягала у знятті соціальних табу, з чим пов’язані «свято дурнів», «свято віслюка», комічні посвячення у ли­царі, роздача справжніх привілеїв жебракам на певний період. Такі об­рядові форми суспільного буття принципово відрізнялися від офіційних — церковних і державних культових форм та церемоніалів. Вони демонстру­вали інший аспект буття — ритуальний [12, 10].

Семантичний аналіз ігрових текстів (мається на увазі текст як дія) виявляє всю складність взаємозв’язків «справжнього» та «ігрового». Факти перетворення ритуалу на гру відомі. У таких випадках гра найчастіше зберігає фактичні ритуальні тексти, але їх дієвий компонент, як правило, змінюється внаслідок процесу деміфологізації. В ігровому контексті відбувається відрив значень від їх «природних» форм, що стосується як дії, так і лексичних сполучень. Численні ігрові дії і вербальні тексти, які мали мотивацію чи пояснення в обряді, у грі стають немотивованими і втрачають основний смисл. Їх символіка значно спрощується, схематизується у порівнянні з семантикою обрядових дій. Разом з тим, текст у грі стає більш об’ємним, що пов’язано з розширенням значення окремих вербальних знаків, в якості яких можуть виступати фразеологізми чи висловлювання. В такому випадку спостерігається процес виникнення нової «ігрової» семантики. Варто зазначити, що далеко не все «ритуальне» приживається у грі, в якій також існує принцип відбору і норми його «правильного» застосування.

Приналежність тексту до гри пов’язана із свободою від усякої кон­кре­ти­ки, виходом за межі усталеної ситуації, крім ігрової, яка є начебто за­галь­ним символічним кліше для «всього». Саме це є причиною того, що «ігровий текст» позбавлений внутрішньої смислової завершеності, яка ха­рак­терна для ритуальних текстів і дій. Перехід обряду у гру, зміна ритуальної прагматики є причиною зміни семантичних акцентів. На перший план ви­сту­пають елементи, необхідні для опису ігрової прагматики. Прикладом мо­же слугувати гра «Греблін», записана на території Черкащини (Зве­ни­го­род­ський район). Гра відбувається у хаті. Рахуванням визначають гребліна. Доки у кімнаті горить світло — греблін мертвий, потім один з гравців вимикає світло і всі ховаються. Греблін встає і починає шукати гравців голосно вигукуючи. Коли знайде першого гравця — починає його лоскотати, а всі інші гравці намагаються допомогти увімкнути світло, щоб греблін помер. Семантика гри має архаїчне походження і стає зрозумілою у порівняльному контексті. Гра «Греблін» не пов’язана із світом дитинства, оскільки відбиває інші обрядові реалії і співвідноситься з поховальними звичаями.

Література

1. Лоренц К. Эволюция ритуала в биологических и культурных сферах // Природа.— 1969.— № 11.

2. Спенсер Ч. Основания психололгии.— СПб., 1897.

3. Вундт. В. Психология народов.— М., 2002.

4. Геккель Э. Мировые загадки.— М., 1907.

5. Холл Г. Очерки по изучению ребёнка.— М., 1925.

6. Хейзинга Й. Homo ludens. В тени завтрашнего дня.— М., 1992.

7. Гадамер Х.-Г. Истина и метод.— М., 1988.

8. Луначарский А. Игра // Издание театрального раздела Наркомата по просвещению.— Вып. 1.— Пг., 1918.

9. Покровський Е. А. Детские игры, преимущественно русские. — М., 1987.

10. Гросс К. Душевная жизнь детей. — СПб., 1906.

11. Гросс К. Введение в эстетику. — Киев; Харьков., 1899.

12. Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья Ренессанса.— М., 1990.