Оселя О. П. Довженка як складовий елемент педагогічного процесу

О. Безручко, ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАНУ, Київ

Вийшовши з самих глибин українського народу, Олександр Петрович Довженко з великою повагою відносився до селянської хати: «Це ж не міська квартира — взяв чемодан і був такий. Це оселя» [1].

Незважаючи на те, що Довженко протягом всього життя жив у квартирах Києва, Варшави, Берліну, Харкова, Одеси, Москви, образ селянської хати, в якій народився митець, пройшов червоною ниткою крізь всю творчість Олександра Петровича — «Зачаровану Десну», «Україну в огні», «Поему про море», «Повість полум’яних літ»: «Ось його хата, біла, з теплою солом’яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом, архітектурна праматір пристановища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку в двері, без «можна?» і без «увійдіть!», житло просте, як добре слово, й законне; немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід серед зелені й квітів» [2].

Двері оселі видатного українського кінорежисера і педагога О. П. Довженка завжди були відкриті для творчої молоді. В київському готелі «Палас» в тридцятому році Довженко проводив неформальні лекції зі студентами художнього факультету Київського державного інституту кінематографії (Тимофієм Левчуком, Григорієм Григор’євим, Валентином Якубовим та ін.), в середині тридцятих в квартирі на вул. Карла Лібкнєхта (тепер Шовковична) навчав режисерів — лаборантів (Віктора Довбищенка, Володимира Галицького та ін.) й студентів КДІКу (Суламіф Цибульник, Ісаака Тартаковського, тощо), в сорокові-п’ятидесяті роки в московській квартирі митця на Можайському (тепер Кутузівському) проспекті завжди було багато учнів — як «індивідуальних»(Юрій Тимошенко), так і студентів ВДІКу (Василь Соловйов,Отар Іоселіані, Хаджі Ахмар та ін.)

Більше того, інколи учні, якщо вимагали обставини, як це було з Володимиром Денисенком, жили під час навчання в Олександра Петровича.

За спогадами студентів, Довженкова оселя завжди вражала світлом, яке лилося з вікон, світлими стінами з мінімумом декору (для неї існує чудове українське слово — світлиця), а також майже відсутністю меблів, хоча для відпочинку був диван або тахта, багатьма полицями з величезною кількістю книг, а головніше і найцікавіше — столом.

Інший педагог на режисерському курсі ВДІКу Володимир Борисович Нижній, нічого не пояснюючи, наполягав, аби студенти звертали увагу саме на стіл. Тим більш, що і сам Довженко дуже поважав власний робочий стіл за велике таїнство творчості, що на ньому відбувалось: «За свій письмовий стіл, до чистого паперу треба приходити з таким же трепетом, як на перше побачення до коханої» [3]. На робочий стіл Довженка звертала увагу і студентка Київського кіноінституту Суламіф Цибульник, коли приходила на консультацію в київську квартиру Довженка [4].

Стіл в московській квартирі Довженка був застелений довгим українським незвичайно розцвіченим рушником: наче коштовні камінці розкидано по віку чудової скриньки. Як здогадався Хаджі Ахмар, В. Б. Нижній хотів «щоб у краплі води ми побачили світ, щоб у речі, яка належала людині, нам розкрилася сама людина» [5].

Набір прикрас довженківської квартири був мінімальний — картина «Бузок» Кончаловського, друга Олександра Петровича; розмаїті куманці та інші вироби народних умільців, а також, як у справжній українській хаті, колосся гіллястої пшениці: «Людині, яка навчить нас вирощувати два колоски там, де росте один, буде поставлено золотий пам’ятник». Ці слова були дуже характерні, за словами Василя Соловйова, для розмов, що вів Олександр Петрович зі студентами.

У власній оселі Довженко провадив уроки режисури — іноді непомітно, в звичайних життєвих ситуаціях, за словами В. Денисенка, навіть під час розливання чаю.

Розповіді із царини кінематографу переходять в дозвілля. Довженко запрошував студентів до власної дачі в Передєлкіно, радив влаштовувати колективні поїздки на Яузу, в Ховрино, Володимир-Суздальський. Потім, ніби вирішив сам для себе — потрібно купити невеличкий автобус (в ті часи, та навіть і зараз, купити автобус для власної майстерні — це явище і, навіть, вчинок,) аби усім курсом (а їх же було двадцять дев’ять чоловік) їздити на екскурсії, відпочинок до моря, зйомку в Каховку: «Будемо часто зупинятись, дивитись світ» [6].

Характерною ознакою педагогічного методу Довженка була постійна, навіть за межами навчального закладу, робота зі студентами. Як зазначав Кунделіс в фільмі Ролана Сергієнко «Сповідь перед вчителем»: «Я повинен був приходити до нього додому і розповідати про історію Литви і про історичні фільми, які я збирався знімати».

Довженко просив приходити до нього без жодних графіків та розкладів, якнайчастіше, сердився і ображався, якщо студенти приходили рідко.

«Тепер я розумію, — згадував Василь Соловйов, — що він ладен був віддати нам увесь свій вільний час, щоб встигнути передати якнайбільше з того, що знав сам».

Навіть вдома Олександр Петрович не ставав, за образним висловом Соловйова, «людиною в піжамі» — завжди залишався однаково палким і щирим як на фабриці, чи інституті, так і вдома. Зі студентами Олександр Петрович розмовляв буквально про все, що його хвилювало, і це мало певні позитивні наслідки: «Під час спілкування з ним ми, студенти, ставали чистішими, розумнішими, талановитішими, хотілося робити героїчні вчинки, захоплювати за собою інших — така була сила впливу його особистості — митця і людини» [7].

Література

1. Довженко Олександр. Поема про море. // Довженко О.П. Твори: В 5-ти томах. Т. 3.— К.: Дніпро, 1984.— С. 42-43.

2. Довженко Олександр. Повість полум’яних літ. // Довженко О.П. Твори: В 5-ти томах. Т. 2.— К.: Дніпро, 1984.— С. 148.

3. Соловйов Василь. Жити так — щастя! // Полум’яне життя. Спогади про Олександра Довженка,— К.: Дніпро,— 1973.— С. 617.

4. Суламіф Цибульник. Перші уроки. // Дніпро,— №9-10,— 1994,— С. 65.

5. Хаджі Ахмар. Добрій людині. // Полум’яне життя. Спогади про Олександра Довженка,— К.: Дніпро,— 1973.— С. 629.

6. Поволоцька Ірина. Що ви хочете сказати людям? // Полум’яне життя. Спогади про Олександра Довженка,— К.: Дніпро,— 1973,— С. 638.

7. Хаджи Ахмар. Сила личности. // Довженко в воспоминаниях современников.— М.: Искусство, 1981.— С. 235.